Віка з першого дня невзлюбила свекруху. Ну якось не лежала до неї душа, хоча та нічого й поганого не робила.
Образилась й за те, що на організацію весілля ні копійки не дала.
– А з чого я вам діти візьму? Я на одну пенсію живу.
Дивувалася Віка, як за все своє життя нічого не прискладати, але нехай там, то її життя. І тішило лише те, що разом вони жити не будуть.
На саме весілля Ніна Василівна не приїхала. Зателефонувала і сказала, що погано себе почуває. Роман попросив Віку, щоб поїхати, перед тим як шлюб в церкві взяти, на благословіння до мами, бо негарно так буде.
Ніна Василівна і справді лежала на ліжку, але геть не виглядала хворою.
– Осьо лиш лікар від мене пішов. Просив не нервувати. Виписав вітаміни і спокій. Діти, я вас благословляю, але зрозумійте, в такому стані до ресторану я не піду.
Свекруха відкрила велику запорошену скриню, і витягла звідти білу постіль, яку і подарувала нам. Було зрозумілим, що ця річ лежить там дуже давно – запах видавав все.
– Десь моїм подругам свекрухи дорогі подарунки роблять. Золото чи хоча б срібло, а тут… Як тільки не соромно. В голові не вкладається.
Після весілля молоді зажили добре. Віці батьки подарували простору трикімнатну квартиру.
Якось приходить Роман з роботи і каже, що мати проситься до нас приїхати. Важко їй в селі. До лікарні далеко. Продуктових магазинів в селі немає, а їхати в район вона вже не може.
Ну як відмовиш? Прийняла Віка свекруху у себе в домі. Та старалася щось допомагати, щоб бути хоч в чомусь корисною, але це ще більше злило невістку.
Тільки Ніна Василівна посуд помиє, та біжить перемивати.
– Мамо, краще нічого не робіть. Мені так спокійніше буде.
Віка сама мила, прала, прибирала, готувала. Навіть їсти носила свекрусі в кімнату, лиш би та лишній раз не виходила з кімнати.
Розуміла Ніна Василівна, що зайва в цій хаті, і попросила Романа завести її назад додому.
– Не буду вам молодим жити мішати. Маю надію, що будете частіше мене навідувати, а там, дай Бог, онуки з’являться, і все наладиться.
Так і сталося. Через деякий час носила Віка під серцем дитя.
– Люба, мені до мами треба поїхати. Телефонувала, що погано себе почуває. Може разом чкурнемо?
– Ні, не хочу я! Мені зараз важко трястись по таких дорогах.
– А й справді,- сказав Роман. Він і так душі не чув в дружині, а тепер вона ще й носить його дитинку.
Поїхав Роман, не знаючи, що бачить свою дружину востаннє. В дорозі втратив керування, хоча досі ніхто не може зрозуміти, як так сталося, адже досвідчений був водій.
Після прощання Віка ледь ходила. Як вона тепер має поставити їх, ще ненароджену дитинку на ноги. Сили ніби покидали її. Ніна Василівна відпоювала невістку якимись травами, і та якось стала на ноги.
– Якщо синочок народиться, давай назвемо Ромчиком? – говорила свекруха.
Та народилася дівчинка. Роману дуже подобалося ім’я Настуся. Так і назвали.
З часом Віка попросила Ніну Василівну переїхати до неї, щоб допомагала з донечкою. Та залюбки погодилася.
– Ти, доню, не думай, що життя закінчилося. Ти повинна про майбутнє думати. Мине час і зустрінеш ти ще своє щастя. Не весь вік за Романом тужити. Ти ще молода…
Одного дня, коли вони у трьох їхали провідати батька, Віка в селі зійшлася з найкращим другом Романа. Ніна Василівна проти не була. Вона знала цього хлопця, і була щаслива за дітей.
Ось тепер Ніна Василівна знову проживає в своєму селі, але тепер Віка з онучкою та новим чоловіком вже частенько навідуються до неї. Привозять ліки, харчі, а найголовніше – онучку, яка як дві краплі води схожа на її Романа.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – niedziela
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
