fbpx
життєві історії
Діти забрали улюблену онучку з криками, що я її не годую! Я виховала за своє життя трьох дітей. І все своє життя я провела в селі на Прикарпатті. Неспішний спосіб життя, звична тяжка праця. Цього літа мою внучку Лізочку з Київщини, де вони живуть, відправили до мене в село аж на кілька місяців

Я виховала за своє життя трьох дітей. І все своє життя я провела в селі на Прикарпатті, що, звичайно ж, не могло на мені самій не позначитися. Неспішний спосіб життя, звична тяжка праця, просте ставлення до речей. Я могла два дні плакати, якщо у фільмі по телевізору показуватимуть кіно, в якому головний герой втрачає своє кохання, отака я сентиментальна.

Але й оком не моргну, коли настане час готувати курей чи кабанчика. Це ж все справи життєві, а там — почуття!

Цим часто користувалися мої діти колись. Розповідали мені сльозливі історії, щоб їм не дісталося через вкрадені цукерки чи пізній прихід додому з дискотеки.

Тепер мої діти виросли і мені залишилося лише ностальгувати за минулими часами та намагатися підтримувати невелике господарство.

Молодший син виїхав за кордон, а старший залишився у селі. Життя на батьківщині в нього не задалося, і він пристрастився до пляшки. Знайшов ще кілька таких «однодумців» і весь вільний час проводив разом з ними за монотонними розмовами про світле велике майбутнє. Добре, хоч жив окремо від мене, терпіти його нічні тиради не вистачало.

Не підвела мене лише дочка Людочка. Порадувала онукою. Ось тільки зять дуже заклопотаний: у нього все справи, бізнес. У гості не кличе, та й, з чуток, своєї рідні він теж цурається. Ділова людина, словом.

Цього літа мою внучку Лізочку з Київщини, де вони живуть, відправили до мене в село аж на кілька місяців: у зятя й дочки невідкладні справи, бізнес трохи просів і займатися дитиною батькам не вистачало часу, та й дуже там у них небезпечно.

Перші кілька днів Лізочці у мене дуже подобалося. У нашому сільському житті своя краса. Онучка обійшла всі гарні місця в окрузі, наробила фотографій. І захід сонця, і величезний дуб на околиці, ранкове і вечірнє небо, пара коней – все потрапило в об’єктив її телефону і зібрало багато лайків від захоплених однокласників.

Я навіть спершу подумала, що онука в місті стала якоюсь знаменитістю, постійно їй хтось писав або дзвонив.

Але до третього дня дівчинка раптом згадала, що свіжим повітрям ситий не будеш, а місцеві делікатеси занадто грубі для її ніжного дитячого організму. Ну насправді, сосиски, гречка та цукерки «Ромашка»? Та навіть мої домашні пироги Ліза вважала занадто недієтичними.

Справа в тому, що тато її навчив снідати круасанами з мигдальним молоком, а на обід обов’язково має бути салат і хоча б щось із морепродуктів. Морська капуста не береться до уваги, вона не смачна, і їсти її неможливо.

Тоді я задумалася: якби моя дочка почала так вередувати, пара гілок видертої з корінням кропиви її в той же час заспокоїли б. Або рушник мокрий на крайній випадок. А тепер із дітьми так не можна. Голос підвищити б навіть не вийшло, не те що там.

А Лізочка тим часом почала журитися з приводу інших життєвих труднощів. Перестав нормально працювати Інтернет: в якісь соцмережі зовсім неможливо потрапити, все працює дуже погано. Побачила свого рідного дядька і злякалася, втекла до мене, але за півгодини їй стало нудно сидіти біля мене і дивитися старі чорно-білі фільми. Друзів у селі знову ж таки знайти не вийшло.

І почала дитина написувати жалісливі рядки татові. Мовляв, годують не так, як їй подобається, розваг в селі ніяких. Та ще й погода зіпсувалась, фотографії не виходять.

А потім й зовсім сталося страшне: моя улюблена курка клюнула юне створіння в ногу. Неприємно було і страшно!  Добре, хоч суп з тієї курочки вийшов, як сказала Ліза, «нічого так».

Трохи менше ніж ерез місяць на моєму ґанку з’явився і сам тато. Чадо приїхав забирати. Весь сердитий, щоки червоні, незадоволені.

— Що ж ви, Олено Олександрівно, внучку свою не годуєте? Не буде вона їсти вашу куховарство! Ну що це за розмови, крупа та чорний хліб? Вона ж дитина, розумієте? Невже я вам грошей мало залишив на якусь шоколадку? Доросла жінка!

– Едику, присядь, – кажу зятю. – От скажи мені, чи я просила твоїх грошей? Ні, не просила. Весь наш магазин я, вважай, скупила. Все саме найкраще. Ковбасу, газировку, вафлі, печиво. Сам заглянь у холодильник. Немає більше тут нічого солодшого. Тож навіть не думай мені, матері твоєї дружини, тут тикати.

А тепер дай відповідь мені по суті, як батько. Чому ти не навчив свою дочку вчасно розчісуватись, займатися уроками, читати? Чому все, що я не попрошу, онука ігнорує чи робить крізь зуби? Я не прошу її картоплю чистити, хоча моя дочка це вже давно вміла в її віці. Я говорю про прості, звичайні турботи: помити кухоль після себе, почистити зуби без нагадування. Чи цьому теж має бабуся вчити?

І хоч рум’янець так і не зійшов з обличчя обуреного Едика, в якийсь момент він знітився. Подивився він спершу на Лізу, що схлипувала, а потім на мене і опустив погляд. Взяв онучку за руку і сказав їй піти до машини.

Потім Едик дістав гаманець і простягнув мені гроші. Але я мовчки розвернулася і пішла до будинку.

«Вибачте!» – крикнув зять слідом.

Машина їхня рушила і покотила у бік міста. Я залишилася. Скоро знову приїдуть, цього разу вже всі, у гості, і я цьому дуже рада. Сподіваюся, наша літня розмова з зятем не минула даремно, що тепер у його житті і в житті Люди найголовніше не лише робота, а й виховання власної дитини.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.