Для моєї доньки Насті я залишався батьком рівно до того моменту, поки на її рахунок надходили мої перекази. Варто було мені лише раз відповісти відмовою на її черговий фінансовий запит, як зв’язок обірвався, а тиша стала нашою єдиною формою спілкування.
Я пам’ятаю той день у дрібницях. За вікном шумів березневий дощ, холодні краплі стукали по підвіконню моєї невеликої квартири, де пахло старою деревиною та міцним чаєм. Настя забігла лише на хвилину, навіть не знявши мокрого плаща. Вона стояла в коридорі, нервово поправляючи волосся, і її погляд блукав по кутках, ніби вона шукала щось цінне, що можна було б забрати з собою.
— Тату, мені терміново потрібна певна сума, — сказала вона, навіть не запитавши, як я почуваюся після останньої важкої зміни на заводі.
Я дивився на її тонкі пальці, що стискали ремінець дорогої сумки, яку сам же і купив їй на день народження минулого року. Усередині мене щось надломилося. Не від жадібності, а від того порожнього відчуття, що я став для неї просто банкоматом з функцією вечірніх привітань у месенджерах.
— Настю, я зараз не можу, — відповів я тихо, намагаючись вловити її погляд. — Розумієш, ремонт машини забрав усе відкладене, а до наступних виплат ще далеко.
Її обличчя вмить змінилося. Та лагідність, яку вона іноді імітувала, зникла, поступившись місцем гострій байдужості.
— Ти ж обіцяв, що завжди допоможеш, — кинула вона, прямуючи до виходу.
— Я допомагав роками, доню. Може, ми просто посидимо, поговоримо? Я чай заварив.
— Мені не потрібен чай, тату. Мені потрібно вирішувати свої питання. Якщо ти не хочеш бути корисним, то навіщо мені втрачати час?
Двері зачинилися з глухим звуком, який відлунював у порожньому коридорі ще дуже довго. Тоді я ще не знав, що це була наша остання розмова на багато місяців.
Моє життя з дружиною, Оленою, розпалося, коли Насті було всього сім. Я пішов, залишивши їм усе: квартиру, меблі, навіть дрібні заощадження. Хотів бути чесним, хотів, щоб дитина нічого не потребувала. Олена швидко влаштувала своє життя з іншим, а я став недільним татом, який щотижня привозив пакунки з іграшками та солодощами. Коли вона підросла, іграшки замінили купюри. Спершу дрібні, потім дедалі більші.
Я працював на двох роботах. Вдень у цеху, ввечері — охоронцем. Мої руки стали грубими, вкритими дрібними шрамами, а спина нила щовечора так, що було важко розігнутися. Але кожного разу, коли на телефон приходило повідомлення від доньки, я відчував прилив сил. Я думав, що купую її любов, а насправді лише оплачував її ігнорування моєї присутності.
Минали тижні після тієї сварки. Я телефонував — вона не брала слухавку. Писав повідомлення — вони залишалися прочитаними, але без відповіді. Я сидів на кухні, дивився на старий годинник на стіні і згадував, як колись вона маленькою сиділа в мене на колінах і просила почитати казку. Де зникла та дівчинка? Коли вона навчилася вимірювати рідну людину лише кількістю нулів у банківському чеку?
Одного вечора я зустрів Олену біля магазину. Вона виглядала втомленою, але в її очах спалахнуло те саме роздратування, що і в доньки.
— Володю, ти навіщо дитину образив? — запитала вона замість вітання.
— Я її не ображав, Олено. Я просто сказав, що в мене немає грошей саме зараз.
— Ти ж знаєш, вона звикла до певного рівня. Їй треба нові речі, поїздки. Ти батько, це твій обов’язок.
— А її обов’язок бути донькою де? — мій голос затремтів. — Просто прийти, обійняти, запитати, чи не болить у мене серце?
— Не починай цю свою драму, — відрізала колишня дружина. — Настя доросла дівчина, вона не має часу на твої образи. Якщо не даєш грошей, то не чекай, що вона буде бігати за тобою.
Я стояв і дивився, як вона йде геть. Усе моє життя пройшло в намаганні бути хорошим для тих, хто цього не цінував. Я купував їм комфорт ціною свого здоров’я, своєї молодості. А тепер, коли мої ресурси вичерпалися, я став непотребом.
Якось я все ж таки наважився поїхати до неї в університет. Чекав біля входу, переминаючись з ноги на ногу. Коли Настя вийшла у колі подруг, вона виглядала щасливою. Сміялася, щось жваво розповідала. Але побачивши мене, її обличчя закам’яніло. Вона щось шепнула дівчатам і підійшла до мене, не збавляючи кроку.
— Навіщо ти прийшов? — запитала вона, дивлячись кудись убік.
— Хотів побачити тебе, Настю. Ти не відповідаєш на дзвінки.
— Я зайнята. У мене навчання, курси, друзі.
— Ти сердишся через ті кошти?
— Я не серджуся, тату. Я просто зрозуміла, що нам нема про що говорити. Ти живеш у своєму світі заводів і економії, а я хочу іншого. Якщо ти не можеш мені допомогти стати на ноги, то не заважай.
— Допомогти стати на ноги? Я оплачую твоє навчання, твій одяг, твоє дозвілля вже двадцять років!
— Це був твій вибір, — холодно відповіла вона. — Тепер дай мені спокій.
Вона розвернулася і пішла, навіть не озирнувшись. Я бачив її спину, її впевнену ходу, і відчував, як усередині мене пустеля стає дедалі більшою. Повернувшись додому, я сів у крісло і вперше за довгі роки заплакав. Не від болю, а від усвідомлення власної помилки. Я виховав споживача, а не людину. Я сам навчив її, що батько — це ресурс, а не особистість.
Через місяць мені зателефонував знайомий, який працював у банку. Він сказав, що Настя намагалася взяти кредит під заставу моєї квартири, де вона досі була прописана. Це стало останньою краплею. Я не міг повірити, що вона пішла на таке, навіть не порадившись зі мною.
Я викликав її на серйозну розмову. Цього разу я не просив, я вимагав зустрічі. Ми сіли в невеликому кафе на околиці міста. Вона сиділа навпроти мене, незадоволено крутячи в руках телефон.
— Це правда про кредит? — запитав я, намагаючись тримати голос рівним.
— Мені потрібен старт для бізнесу, тату. Ти все одно тут живеш один, навіщо тобі така велика площа? Могли б роз’їхатися, я б купила собі студію, а тобі щось менше.
— Ти вирішила розпорядитися моїм житлом, навіть не запитавши, чи згоден я на старості років переїжджати у комірчину?
— Ти завжди кажеш, що все для мене. То де ж це «усе»?
— Усе закінчилося, Настю. Я більше не дам тобі ні копійки понад аліменти, які вже давно не плачу офіційно, але давав добровільно.
— Тоді в нас немає спільних тем, — вона встала, з гуркотом відсунувши стілець.
— Стривай. Ти хоч раз за останні п’ять років запитала, як мої справи? Ти знаєш, що я минулого місяця тиждень не міг підвестися з ліжка через спину?
— У кожного свої проблеми, — кинула вона і вийшла.
Я залишився сидіти за столом, дивлячись на недопиту каву. Поряд за сусіднім столиком сидів літній чоловік з онуком. Хлопчик щось захоплено розповідав, а дід усміхався, погладжуючи його по голові. У них не було дорогих телефонів чи брендового одягу, але в їхніх очах було щось таке, чого я ніколи не бачив у погляді своєї доньки.
Тепер мої вечори минають у тиші. Я більше не перевіряю телефон щохвилини. Я навчився жити для себе. Купив собі нові вудки, про які мріяв роками, почав ходити на річку на світанку. Спершу було нестерпно боляче, рука сама тягнулася набрати її номер, але я зупинявся. Я зрозумів, що любов не можна випросити чи купити. Якщо її немає в серці дитини, жодні мільйони її туди не закладуть.
Настя іноді виставляє фото в соціальних мережах. Вона в нових ресторанах, з новими друзями. На цих фото вона посміхається, і здається, що в її житті немає місця для спогадів про батька, який колись відмовляв собі у всьому, щоб вона мала краще. Іноді мені хочеться написати їй, просто запитати, чи щаслива вона. Але я знаю відповідь. Її щастя тимчасове, воно триває рівно стільки, скільки триває блиск нових речей.
Я часто думаю про те, де я схибив. Можливо, треба було бути суворішим? Можливо, треба було змалечку вчити її ціні кожної заробленої гривні? Але я хотів захистити її від того бруду і важкої праці, яку бачив сам. Я хотів, щоб її руки були ніжними, а життя — легким. У результаті я отримав чужу людину, яка бачить у мені лише перешкоду на шляху до своїх забаганок.
Нещодавно мені передали, що вона збирається заміж. Хлопець із заможної родини. Я не отримав запрошення на весілля. Більше того, Олена сказала знайомим, що Настя соромиться мого простого вигляду та моєї професії перед новими родичами. Це не стало для мене несподіванкою, але десь глибоко все одно кольнуло.
Я дивлюся на свої руки — мозолясті, темні від мастила, яке вже не вимивається зі шкіри. Ці руки годували її, одягали, тримали, коли вона вчилася ходити. Тепер вони стали занадто грубими для її вишуканого світу.
Бути батьком — це не тільки давати життя. Це ще й вчасно зрозуміти, коли твою доброту починають сприймати як слабкість. Я зрозумів це занадто пізно. Але тепер я маю спокій. Я більше не чекаю вдячності. Я просто живу, дихаю ранковим туманом над водою і вчуся бути самотнім, не відчуваючи себе покинутим.
Чи можна звинувачувати дитину в егоїзмі, якщо ти сам роками підживлював його своєю безмежною жертовністю, перетворюючи батьківську любов на звичайний фінансовий інструмент?
