Для тебе біженство – це лише спосіб побувати за кордоном. Ну от зізнайся сама собі, що ти в нашому селі бачила? Що бачили твої діти, онуки? – сказала мені стара приятелька Люба.
Я там де стояла, там і сіла. Дуже прикро стало. Але я вирішила не промовчати і віддповісти, висловити все, що на душі.
Особисто я змушена була виїхати з розлученою дочкою й онуками далеко від рідного дому.
Днями я почала листуватися зі старою знайомою, яку не бачила вже багато років, а ми з Любою з одного села. Ми хоч і літні, але, але месенджер освоїти змогли.
Дізнавшись, що ми від війни поїхала до Нідерландів, вона зробила цікаву заяву.
“Ого, коли б ти там ще побувала! А так хоч світ побачиш”, – написала Люба. – Для тебе біженство – це лише спосіб побувати за кордоном. Ну от зізнайся сама собі, що ти в нашому селі бачила? Що бачили твої діти, онуки?
Я заперечила, що і раніше якось їздила за кордон, на заробітки. І ще не раз могла б у ту саму Європу з’їздити у мирний час, якби привід був.
Але потім я задумалася, що нас, біженців, багато хто бачить так само, як і моя стара знайома. Начебто біженство – це спосіб побачити іншу країну, і не більше. Ну що за нісенітниця!
Ось прямо так і бачу, як це переконання вкорениться у свідомості мешканців багатьх країн та дасть паростки.
Я уявила, як після нашої перемоги та закінчення всього цього ми ділитимемо людей на тих, хто зміг залишитися, і тих, хто виїхав. Сподіваюся всією душею, що цього не станеться.
Це все одно що відправленій до Німеччини під час Другої світової людини заявляти, що він хоч світ побачив. Так, там зовсім інші були масштаби. Але й ми зараз також не туристи, не емігранти. Ми люди, які тікали від біди.
Я вже чула безліч історій від таких же сестер по нещастю. Кожна не хотіла їхати. У багатьох вдома залишилися чоловіки, дорослі сини, батьки.
Мій чоловік наполіг, щоб ми з дочкою і онуками поїхали. Сказав, що так йому буде спокійніше, що в нього розв’язані руки. Розв’язані для допомоги Україні та для боротьби. Усі історії різні, але у всіх нас є щось однакове. Кожен переживає свою особисту драму.
Я би хотіла, щоб ті, хто залишився, були впевнені і повірили, що ми не поїхали так просто. Це рішення нікому не далося легко. Хоча багато хто й так це знають, розуміють, відчувають.
Нехай у фізичній площині ми тут у безпеці. У наші нинішні оселі не прилітають ракети. Але ми у постійній тривозі й тузі.
Ми не можемо спокійно милуватися закордонними красами і краєвидами, поки наші близькі, сусіди та знайомі перебувають у небезпеці.
У нас не виходить нормально жити, поки наші співвітчизники із добре знайомих міст змушені сидіти у підвалах під нескінченними обстрілами.
Кожен день у нас починається і закінчується читанням новин. І найбільше ми хочемо не подорожувати світом у статусі біженця, а повернутися додому. До себе додому!
Ія прекрасно знаю, що незважаючи на небезпеку. яка не зникає, українці потроху повертаються додому, і таких вже більше мільйона. Люди повертаються до своїх родин, попри війну. І це цілком можна зрозуміти. О, як я їх розумію!..
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
