Для Валентини з Черкаського містечка до певного часу була лише одна мета переїзду до Італії – допомога дітям. І коли вона поривалася повертатися, діти, особливо дочка Олесч, завжди зупиняли її: “Нащо, мам? тут у нас нічого хорошого!”
Справа в тому, що дочці Олесі дуже хотілося купити за мамин рахунок ще ймашину.
Родина Валентини не могла поскаржитися на результати її роботи. Оскільки кожні півроку жінка привозила із собою значну суму грошей, вже ніхто не міг жалітися на тяжке становище. Все починалося з малого.
Спочатку це були гроші на продукти та різні запаси. Потім рідні вже могли дозволити собі відпочинок на морі. І так із кожним роком суми, як і апетити, зростали.
Ішов час. У сина та доньки Валентини Миколаївни вже було по своїй квартирі. Якраз, щоб у кожного було, де жити зі своєю родиною.
Один із родичів завдяки щедрості Валі зміг нарешті відкрити свій бізнес. А решта отримували пристойні подарунки у вигляді натуральних продуктів з Європи.
Валентина Миколаївна була дуже рада, що її зусилля не пропадали даремно. Вона радо віддавала все, що заробляла. Скільки їй там самій треба? Аби бачити, як її діти, які виросли без батька, отримують життя, якого в неї ніколи не було.
Так тривали роки. Валентина починала помічати, що її приїзди викликають радість у оточуючих через можливість не так побачитися, як отримати гроші чи подарунки.
Якось перед черговим поверненням додому вже цієї весни їй довелося витратити значну суму на оплату медичного рахунку. На щастя, цим спілкування з місцевою системою охорони здоров’я Італії обмежилося.
Але яке ж було її здивування, коли після приїзду матері додому дочка Олеся висловила невдоволення тим, скільки мама привезла грошей. І навіть той факт, що гроші Валентині довелося витратити проти свого бажання, ніяк не вплинув на її настрій.
Як потім з’ясувалося, доньку було налаштовано купити автомобіль. А вчинок Валентини перекреслив усі її найближчі плани.
Після цього жінка вже не горіла бажанням віддавати додому якнайбільше грошей. Вона задумалася про власний комфорт. Адже, незважаючи на те, що в Італії вона вже багато років, вона практично не відпочивала та не робила собі подарунків. А вона має на це право.
Валентина більше не поспішає додому. Замість себе вона надіслала гроші, чим на якийсь час заспокоїла рідню. Проте дітям та іншим родичам здалося дивним те, що Валентина почала ніби забувати про них. Вона почала менше дзвонити і питати, що кому треба привезти. Натомість вона зрідка надсилала свої фото у нових вбраннях. Виглядала вона щасливою.
Минуло ще кілька місяців. Валентина зателефонувала дочці та повідомила радісну новину:
– Я залишаюся в Італії! Хочете – їдьте до мене, розселю, але я більше не приїду.
– Що? Як це? – нічого не розуміла дочка.
– Оце так. Я виходжу заміж!
Валентина чудово розуміла, що після цього дзвінка на неї образяться всі родичі. Як вона посміла та щей у такий час! Але їй було вже байдуже.
Валентина перебуває в красивій країні поряд з гідним чоловіком її віку, який піклуватиметься про неї та даруватиме любов. Хіба вона цього не заслужила? Чи повинна й надалі утримувати дорослих дітей?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
