Днями, прямуючи до магазину, побачила себе збоку. Втомлена сутула жінка в безформному одязі, а ще місяць тому думала про спідницю, як у Керрі Бредшоу, і все переживала, що купила невдалий тональний крем. Тепер і обличчя більше нема. Залишилися одні очі, що провалилися в безодню. Ніс гострий, як старанно заточений олівець, і щоки, що прилипли до зубів. Я не голодую, але й до пуття їсти не можу, знаючи про людей у Маріуполі. Не сплю в притулку, але всю ніч схоплююся, думаючи про сім’ї, що кутають дітей у три ковдри та ночують у льохах.
Перед війною ми були стурбовані різними важливими питаннями. Наприклад, тим, що не вистачає грошей на шкіряний плащ у стилі героїв «Матриці» або на останній айфон. Що пора б змінити карнизи та тюль. Школу, машину, роботу. Особисто я переймалася через свій живіт. Навіть записалася на ліполітику, щоб парочкою уколів розщепити жир, що міцно прихопився. Тепер у процедурі немає потреби. Сестра дивиться, як халатним поясом підв’язую джинси і намагається жартувати: «Краще б ти заплатила дві тисячі гривень, а не худла за таку ціну».
Все має власну вартість: бензин, хліб, нафта. Цемент, салатна цибуля та царські монети. Цінник бовтається на крилатій ракеті, мішку з картоплею та банці щучої ікри. На кожному кубі газу, грамі золота та квадратному метрі лінолеуму.
Безцінне лише життя людини. Кожен українець. Кожен військовий. Кожна жінка з дитиною. І тієї місячної крихітки, яку мати закрила своїм тілом, і тієї тринадцятирічної дівчинки, яку сім’я ховає за ящиками картоплі від російського злочинця.
Хоча економісти зі страховиками підходять до питання більш прагматично. Наприклад, життя рядового російського оцінюють у п’ятнадцять разів вище за таджика, але в тринадцять разів нижче за американця. У мене питання: як оцінити життя довгоочікуваної дитини, яка народилася завдяки шостому ЕКО? У скільки разів вона дорожча від існування колишнього зека на прізвисько «Кабан», що прибуло з селища Мотигіне?
Ми платимо містами, заводами, лікарнями та тисячами життів лише за те, щоб залишатися на своїй землі. Пити свій ранковий чай, забілений молоком, і їсти свої сирники. Водити дітей на малювання, вечеряти щоп’ятниці з келихом вина, писати книги, картини, музику. Створювати екологічно чисте паливо з тирси, скло, що накопичує енергію сонця, теплі жалюзі та поліетилен із кукурудзяного крохмалю. Читати Оксану Забужко та Сергія Жадана. Слухати “Океан Ельзи”. Дивитись у театрі Франка «Наталку-Полтавку». Готуватися до Великодня.
Ми більше ніколи не будемо колишніми. Згодом, звичайно, станемо вищими, повнішими, можливо, задерикуватішими. Згадаємо, як сміятися, закидаючи голову, балакати про вбрання Керрі Бредшоу і про капризи весни. Перестанемо здригатися від звуку табурету, що впав.
Ось тільки жити, як і раніше, не зможемо ніколи. Ціна втрат надто висока.
Ірина Говоруха, письменниця
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.
