До 48 років я навіть не здогадувалася, як можуть жити інші люди, в іншій країні та з іншими поглядами на життя! Я вийшла заміж дуже рано, у 19 років, і наперед знала свою долю.
Діти, чоловік, будинок, приготування, прання, прасування і, бажано, жодних амбіцій. Хіба що влітку з року в рік краще працювати на землі, щоб кожен новий урожай був багатшим за попередній. Нічого не нагадує? Це ж справжня пропаганда «кращого життя потім, просто зараз потрібно потерпіти».
Але так само виховувалась і моя мати, і моя бабуся. Працюй поки жива. На тому світі відпочинеш.
У 20 років у нас із чоловіком народився первісток, а через рік і донька приспіла. Все, відтоді я перестала бути для свого чоловіка дружиною, оскільки більше дітей не хотів. З того часу я стала служницею та робітницею без оплати. Він навіть не вимагав від мене любові до дітей. Стався до них, як хочеш, головне — щоб виросли. А там і самі зможуть допомагати у господарстві.
Це зараз у мене виникають питання, на біса все це потрібно, в чому кінцева мета такого життя? А раніше це був звичайний сценарій, за яким, здавалося, живуть усі.
Чоловік ремонтував техніку, яку міг, і за це отримував свій оклад. У мене, ясна річ, гроші не водилися. І хоч у Дмитра робота була не сказати, щоб дуже складна фізично, вдома він зовсім нічого не робив. Тільки в крайніх випадках, якщо я просто фізично не могла виконати якесь завдання, робив якусь видимість, шо допомагає.
Зате, щоб прийти пізно після посиденьок з друзями після роботи – це він собі дозволити, звичайно ж, міг. Напевно, тому й прожив таке коротке життя і полинув на небеса: після сорока все господарство та хата були на мені.
Я намагалася знайти собі іншого чоловіка, щоб був господарський і нормальний як людина. Але не склалося. Добре, хоч діти вже підросли і поїхали вчитися в інше місто. Я знала, що після сільської школи шанси на те, що вони розбагатіють, були невеликі, але більше нічого запропонувати я їм не могла. Що ви хочете від сільської жінки? Сама без копійки у кишені.
І тоді Ліза, одна з небагатьох моїх подруг, запропонувала мені подивитися на життя з іншого боку, витратити якийсь час на збирання грошей та вивчення мови. А потім виїхати на роботу за кордон. Дітей у неї немає, а в мене вже виросли майже. Тож ми обидві нічим не ризикуємо.
І я погодилася, хоча ще в німецькій школі у мене були суцільні трійки. Але, що вдієш, хочеш жити – умій крутитися. І витративши на підготовку близько трьох років, ми разом з Лізою поїхали в пошуках кращого життя.
На моєму шляху було багато: нові люди, нове місце, акліматизація. Але, повірте, порівняно з тим, що я пережила, це було не так уже й складно. Принаймні фізично. Але морально якоїсь миті я знатно натерпілася.
Діти просили мене приїхати, допомогти їм із їхніми проблемами, допомогти з вихованням онуків. Але щось змусило мене залишитися тут, далеко від минулої рутини. Я знайшла собі нового чоловіка, прекрасне житло і життя нарешті заграло новими фарбами.
Ніколи не їздила за кермом. Чоловік, навіть у хорошому настрої, мене не пускав. Тепер я вмію кататись не тільки на машині, а й на мотоциклі. Раніше я навіть подумати не могла, щоб вередувати з приводу поїздки на море. Тепер мені простіше скупатися в басейні, хоча до узбережжя якихось півгодини ходьби. Але навіщо? Засмагати я можу і вдома.
Їжа? За рік я набрала кілограм 10 на дешевих та смачних продуктах. Зокрема і на морських. Добре, що за наступний рік я примудрилася схуднути на 15, нормально харчуючись і працюючи з тренером.
Більше мені не потрібно думати про те, що одяг треба берегти, підлогу драїти щодня, а вранці готувати величезну каструлю чогось їстівного, щоб потім їсти її всією родиною до того, як вона встигне зіпсуватися.
Сучасна техніка, нормальні ціни та впевнений погляд на речі позбавили мене цих проблем. Пам’ятаю, на свята я одягалася так чепурно, як тільки могла. Ми ж бачилися з родичами чоловіка, якимись односельцями, закутаними теж у все найглибше приховане в їхніх величезних шафах. Як інакше?
Тепер я розумію, як це безглуздо. Речі можна викидати, якщо пройшла мода. Та й труситися над ними не варто: це лише ганчірки. Рік тому зробила собі тату, улюблену квітку. Невелику, на руці. Тепер мені це не табу. І засуджувати когось я вважаю поганим вихованням. Хочеш? Роби. Головне, не заважай нікому.
Ми з Лізою живемо у різних містах, але час від часу спілкуємося. У неї з’явилися діти, тож у неї своє життя. Мої ж спадкоємці ніяк не можуть заспокоїтися. Їм потрібна прислуга для їхніх дітей, кухарка, прибиральниця, чого в цьому списку лише немає.
А ось мама не потрібна. Це видно з наших розмов, отже я не вигадую, зрозумійте мене. Я думала почати надсилати їм якісь гроші, але апетити дітей тільки зростали і я припинила цю практику просто на корені.
Знаю, що в старості тепер мені точно ніхто й склянки води не подасть. Ось тільки тепер і інші часи. Коли в мене настане старість, мої діти самі вже виховуватимуть онуків, їм не до мене буде. Це ж раніше люди рано йшли, як мій чоловік, до 50 років. І діти могли стати справжньою опорою. Нині ж часи інші. І старість ми зустрічаємо самі.
Егоїстично? Мабуть. Але водночас і правдиво. Я свій вибір зробила. Засуджувати мене може хто завгодно, начхати. Ви тільки спочатку поживіть, як я жила більшу частину свого життя. А потім і поговоримо. Усіх благ і приємного вам настрою, миру й добра всім!
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.