До батьків, як я вже сказала, я їду лише з необхідності, для “галочки”. Інша справа – свекри, золоті гостинні люди, привітні, у них велика чудова родина. Вони слова не скажуть ніколи на наших непосидючих дітей, що постійно бешкетують. А свекруха мій найкращий друг, з нею можна про все поговорити.
Поясню, чому все саме так, можливо, комусь буде цікава моя історія.
Я виросла у великому обласному центрі у досить заможній родині. У моїх батьків свій бізнес, трикімнатна квартира біля Дніпра і заміський будиночок поруч з озером і лісом.
Все моє дитинство батьки були дуже зайняті, та й потім, коли я виросла, також. Зі мною займалася няня, прибирати і готувати до нас також приходила жінка-робітниця. Такі у батьків порядки і зараз, адже вони так само повністю в роботі і поїздках по закордонним відпочинкам, якимось робочим заходам. Мама не вміє нічогісінько вдома робити, але у неї в цьому і потреби немає.
Мої батьки мною і подіями у моєму житті ніколи особливо не цікавилися, тобто не цікавилися моїм внутрішнім світом, моїми переживаннями і захопленнями. Мама ніколи не розмовляла зі мною про якісь духовні і жіночі речі, коли мені це було потрібно. Для них з татом важливим було лише те, щоб у мене все було добре. І у мене справді все завжди було добре. Так, вони забезпечували все для мого комфортного життя. Я вчилася у спеціалізованій школі з мовним ухилом, у мене завжди були найкращі іграшки і модний одяг, а на столі – вишукана дорога, якісна і корисна їжа. Я багато подорожувала і відпочивала з батьками.
Потім навчалася в університеті на юридичному і батьки подарували мені двокімнатну квартиру, щоб я ні від кого не залежала.
Я росла правильною дівчинкою, доброю і вдячною за все своїм батькам. Такою я, по суті, лишаюся і зараз.
Але зараз я вже заміжня, у нас з Михайлом двоє діток-погодок. І у нас немає няні. Я все люблю вдома робити сама6 готувати, прибирати, піклуватися про рідних. Так, це іноді не легко, але саме це робить мене щасливою.
З чоловіком ми познайомилися під час однієї поїздки в рамках університетської навчальної практики. Він також навчався в Києві, але сам з невеликого містечка з Прикарпаття. У Міші звичайна родина, в якій троє дітей. Живуть мої свекри у власному будинку. Мама мого чоловіка після народження третьої дитини, доньки, вже не поверталася на роботу, цілком присвятила себе родині. Свекор займається обробкою землі і сільським господарством. Вони теж живутиь не бідно, але, звичайно, це не порівняти зі статками моїх батьків.
Мої мама і тато були не в захваті від мого вибору, але у них вистачило мудрості і тактовності не диктувати мені свої правила, а прийняти мій вибір, тихо змиритися.
Я дуже кохаю свого чоловіка. Живемо ми в моїй квартирі, але накопичуємо на свою, бо я не хочу бути щось авинною батькам. Як я вже сказала, у нас двоє синочків-погодок, Тарасик і Богданчик. Мої батьки зовсім не раділи звісткам про онуків, вони вважають, що я закреслила своє життя і кар’єру.
Але ж дітки підростуть, і я тоді все наверстаю! Якщо, звісно, захочу. Я намагалася пояснити це мамі, але вона за замовчуванням вважає заміжжя у 23 роки і народження одне за одним двох дітей не розумним вчинком. Я більше і не намагаюся її переконувати, навіщо? Головне, я у своїй родині щаслива.
Михайло працює і за сумісництвом допомагає татові, укладає угоди. тож на все необхідне нам вистачає. Підуть діти у садочок, і я також вийду на роботу, юримсти скрізь потрібні. Можливо, з часом розпочну власну практику. Час покаже. Поки що мені подобається займатимуся родиною і дітками.
З моїми батьками у нас рівні спокійні тактовні взаємини. Іноді вони до нас навідуються, іноді – ми до них. Але це буває не часто. Коли ми до них приїжджаємо, то мама й тато тільки і слідкують, аби наші хлопчики не наробили шкоди, щось не розбили, не забруднили чогось у їхній оселі з дорогезним ремонтом, дорогими меблями і картинами-оригіналами.
Час ми у батьків зазвичай проводимо однаково і не цікаво. Поїмо за столом у вітальні страви, приготовані Ольгою Миколаївною, маминою помічницею. Перекинемося загальними фразами ні про що, переконаємося, що у всіх все добре та й по тому. І так завжди. Добре, але не тепло, не затишно.Тепла і затишку, відчуття родинності в моїй сім’ї ніколи не було, я взагалі дивуюся, дивлячись на тата з мамою, чому вони разом, адже вони наче чужі люди одне одному.
Хоча, що тут не розуміти, адже вони, мої батьки, однакові, схожі одне на одного. Байдужі до духовного, живуть матеріальним. Поважають одне одного, а от чи люблять? Мені здається, вони це почуття взагалі ніколи не відчували. Принаймні, на свою адресу я любові і уваги від них ніколи не відчувала, а вона мені колись була так потрібна.
Ось тому мені майже ніколи не хочеться до своїх батьків, хоч вони забезпечені і все мені дали, квартиру надали і машину на весілля подарували, а недавно путівку в Домінікану. І я їм дійсно за все це вдячна.
Але.
Інша справа –мої дорогі свекри. У них так затишно, чистенько, мама чоловіка так смачно готує, і вони нам завжди раді! Хлопці наші там бігають, бешкетують, горланять – і їм слова ніхто не скаже, тільки сміються і радіють усі.
«Наші соколики!» – кажуть завжди на тарасика і Богданчика мама і тато Михайла. Їх там беруть на руки і цілують-обіймають, просто не випускають з обіймів. А ще як приїдуть сестра-студентка чоловіка і його старший брат з родиною – то там такий гомін стоїть! Всі наперебій щось розповідають, готують, майструють всі разом.
Свекруха Валентина Устимівна на диво спокійна, чуйна і легка у спілкуванні жінка. З нею так просто поділитися тим, що на душі! Я так і роблю, вона за п’ять років, що ми знайомі, стала мені набагато ближчою за маму. Я можу їй все розповісти, і радісне, і те, що бентежить, порадитися з нею з будь-якого питання. Так, мені від цього трохи прикро, що у мене з рідними батьками інакше, але в той же час я вдячна долі, що у мене такі свекри. Ми з Валентиною Устимівною можемо годинами розмовляти, пити чай, готувати щось смачненьке, коли вже всі полягають спати, щоб вранці порадувати всіх якимись смаколиками на сніданок, млинцями чи вареничками.
Їздити до свекрів – завжди велике задоволення. Іноді я, дивлячись на них, думаю про те, що хочу теж ще дітей, мати ось таку велику родину. І свої стосунки ми з Михайлом будуємо, надихаючись прикладом його батьків.
Така моя історія. Мабуть, це не стандартна і для багатьох дивна ситуація, коли батьки чоловіка рідніші за своїх, але у мене склалося саме так і я дуже з цього тішуся. Ось зараз ми тут у свекрів проводимо новорічні свята – як тут гарно, весело, затишно!
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
