Марія й Іван ростила синочка Тараса. Народила вона двійню, але вижив лиш один синочок. І вони вкладали в Тарасика всі сили і душу, бо більше мати дітей не могли. Хлопчик гарно вчився. Був вихований добрий, слухняний, чуйний.
Потім їй мама скаже, що саме такі і на Небі треба, але їй від того не стало легше, вона кричала, що не потрібне їй більше ніяке небо, раз Він з ними так вчинив.
…Була Водохреща, чоловік – на роботі, вона вечерю смачну готувала, а Тарасик десятирічний побіг з хлопцями гуляти, подалися на став, там же так весело в цей день!
Інше Марія як у сні пам’ятала, наче у густому в’язкому тумані…
Його не врятували. Лід, ополонка, хлопчаки не одразу й помітили, що одного з товаришів немає поруч з ними, їх же багато було, чоловік вісім-дев’ять…
Потяглися безбарвні пусті роки.
Іван не витримав таку нову Марію, якою вона стала. Розійшлися, Іван повернувся до матері в село, іноді приїздив до Марічки своєї в райцентр щось допомогти. І кожного разу зустрічав однакову жінку: озлоблену на весь світ, байдужу, мовчазну. Більше не вміла Марія навіть посміхатися, не те, щоб пожартувати чи засміятися…
Іван також дуже важко все те переніс, в середині нього воно жило і боліло, але треба було жити далі, і він так хотів бути з нею, пережити разом, відпустити, можливо, через якийсь час всиновити дитя… Та Марія й чути ні про що подібне не хотіла, змінилася до невпізнанності, і він здався, пішов. Не складалося у нього і з іншими жінками, хоч і пробував, але й до Марії заглядав все рідше, бо не міг поруч з нею такою довго бути.
Марія лихословила на всіх і всі, на саме життя, на Творця, і Іван не міг цього винести, а змінити її не виходило.
Вони так офіційно і не розлучилися¸ але давно вже перестали бути чоловіком і дружиною.
– Живи своїм життям, Ваню, влаштовуйся, а ми з батьком вже за нею дивитися будемо, видно, такий наш хрест, – тільки і сказала якось, сумно обнявши його, теща.
***
До Маріїної хати йшов молодий, гарно одягнений чоловік. Він приїхав у райцентр на Полтавщині з Києва.
До будинку у снігу вела ледь помітна стежечка. Робив кроки, кроки рипіли, він знав, що там чекає мама…
Два тижні тому мама, відходячи в інший світ, зізналася Андрієві: він – прийомна дитина. Вони його з батьком 26 років тому… купили в одному райцентрі на Полтавщині у завідуючої будинку, де з’являються на світ дітки… Тоді одна жінка народила близнюків, але їй сказали, що вижив лише один хлопчик. Бо іншого купили вони.
У них з батьком все було: гроші, бізнес, дві квартири у столиці, дача, але не було того, чого вони бажали найбільше: дитини. І ось одна знайома підказала батькові, як це вирішити, звела з тою завідуючою.
Батьки Андрія давно розлучилися, але у хлопця з татом хороші, хоч і не близькі відносини. Батько одружився вдруге, у другому шлюбі у нього народилося двоє дітей. І саме батько і допоміг Андрію правдами і неправдами відшукати адресу його справжньої мами.
…Сідало сонце. Марія сиділа біля вікна, дивилася на сні, який терпіти не могла. І не тільки сніг. Вона так давно не вірила в Бога, була на нього зла, а на зиму їй щороку хотілося заснути тим сном, від якого вже не треба прокидатися.
Але й спати було страшно, бо ж буде снитися та ополонка… І він, синочок…
І тут вона його побачила. Крізь вікно. Дорослого, гарного, такого схожого на Івана!
«Ну нарешті», – промайнуло в голові, бо подумала в першу мить, що це її душа вже перелетіла в інший світ, в той, де Тарасик.
Але занадто реально і дзвінко гавкав Бублик, а від стуку у шибку вона аж підскочила. Побігла відчиняти, серце калаталося так, що, здавалося, зараз вистрибне і побіжить до дверей вперед неї…
***
– Ваню… Іванку, приїжджай скоріше, кидай все і їдь до мене, негайно, Ваню!.. – тільки і змогла сказати чоловікові по телефону.
…Андрій часто, кілька разів на місяць, провідує батьків. В Києві його життя, квартира, молода дружина, яка чекає дитинку, робота. Але частина його душі тепер завжди тут, у невеличкому райцентрі на Полтавщині.
Влітку він сюди і родину обов’язково привезе, тут так гарно! Його душа одразу потяглася до цих місць, до цих двох людей. А вони – до нього.
Він покаже дружині і синочкові, де спочиває його братик, познайомить їх з татом і мамою. Вони всі сподобаються одне одному, Андрій це точно знає!
Знають і Марія з Іваном. Вони разом. Щасливі. Так, не дивлячись на те, що довелося пережити, вони знову щасливі. І так, виявляється, буває…
Марія кожних вихідних – у храмі. І у молитвах, щирих і гарячих, ДЯКУЄ, ДЯКУЄ, ДЯКУЄ Йому. Марії здається, що минулі роки вона була кимось іншим, а не собою. Втім, так воно і було…
Іван знову впізнає свою Марічку, таку він її безмежно кохає!
Скоро скінчиться зима і вони візьмуться за справи: розчищати садок і садити молоді дерева, ремонтувати будинок, щоб їхнім гостям – синові, його родині, майбутньому онучкові – завжди було тут затишно, тепло і радісно.
…І тільки Йому єдиному відомо, чому саме такі шляхи і випробування випали на долю цих звичайних людей…
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!