До чого тут твоє “скиглення”, Руслано?, – не вгамовувалася на кухні подруга. – Нарешті ти заживеш як ми, прості роботяги. Нарешті ти відчуєш, як це, жити від зарплати до зарплати. – Ірина говорила так, ніби зловтішалася моїм пониженням на посаді. – А коли ви з чоловіком іпотеку брали, хіба не в мене гроші зичили? Я хоч слово сказала, що не хочу, чи не допоможу? – Моїй злості не було меж!
Не люблю розповідати про подібні історії, але вважаю своїм прямим обов’язком донести все це до громадськості.
Мова піде про одну мою близьку приятельку. Її звуть Руслана, вельми успішна в роботі, і цілеспрямована людина. Живе в престижній квартирі, яка знаходиться в центрі нашого міста, дорогий автомобіль у власному гаражі. У неї керівна посада в одній крутій фірмі нашого міста. І здавалося, що життя б’є ключем, ось тільки на особистому фронті у неї все ніяк не виходило.
І ось одного разу вона телефонує мені засмучена і каже:
– Валентино! Мене понизили на посаді! Ні, ну ти можеш собі це уявити?! З керівнка зробили якимось там начальником відділу! Зарплата тепер буде зовсім смішна. Приїжджай, утіш мене.
Наспіх накинувши на себе першу-ліпшу куртку, я поспішила до себе на паркінг.
Вдома у Руслани мене чекала зустріч з її подругою Іриною. І ось після пару келихів, до слова дорого імпортного “червоненького”, яке послужливо запропонувала нам господиня будинку, ось ця сама Ірина почала вести бесіду, якою здивувала нас обох.
– А знаєш, подружко, – постукуючи дорогим манікюром про краю келиха мовила та, – а я навіть цьому рада. Ну я маю на увазі не твоєму розчаруванню, звичайно. Я веду до того, що навіть добре, що тебе понизили. Буде тобі хоч якась наука в житті. Тепер нарешті до тебе дійде то, як живемо ми, прості люди. І що значить, коли у тебе ледь дзвенить у кишені. А то вічно ти задерши свій кирпатий носик розказуєш про те, як потрібно заробляти, і що ось яка ти у нас молодець.
– Ірино, ти чого це? – здивувалася Руслана.
– А хіба я неправду кажу? Чистої води правда. У тебе є дві квартири, дорогий автомобіль, яка ж ти у нас розумниця. Напевно, коли тобі першу житлоплощу подарували предки, то купити другу дуже навіть запросто. Хіба ні? А от не думала б, що все так просто, і взяла б, та й спробувала, як нам з чоловіком було. Жити з тарганами і гуртожитку, і платити не один рік поспіль мерзенному дядькові, який ледь на ногах стоїть. А після цього всього всі накопичені за ці роки кошти внести на перший внесок за іпотеку.
Я вже мовчу про те, що це величезна переплата. Так якщо розібратися і скласти всі монети воєдино, то це буде ще більше, ніж вартість двох твоїх квартир разом узятих. Ось тільки ми чомусь не хвалимося, що всього в цьому житті ми домоглися самі.
– Ірино, ну от як ти так можеш? Хіба ти не бачиш, що вона переживає? – постаралася зупинити Ірину я.
– Так, а що ж тут такого? Хіба я сказала щось образливе? Нічого подібного. Я просто не розумію, чому одним в житті має везти, ось як їй зараз, а інші повинні в три зламаних спини горбатитись мало не все життя поспіль. Мені цього не зрозуміло. Ну понизили, ну і Бог з ним. До чого весь цей “плач”. Зате зрозуміє, що таке жити на таку зарплату! – Все ніяк не вгамовувалася та.
– Так по-моєму ти просто напросто їй заздриш. Як це жалюгідно виглядає. Ніколи б не подумала, що ти така людина. Ось прям таки застала мене зненацька. Адже я завжди вважала тебе своєю найближчою подругою. Завжди і всім з тобою ділилася. І по можливості тобі завжди допомагала. Так ти до мене, на той же перший внесок на квартиру бігала просила позичити гроші. Хіба я тобі відмовила? Як ти зараз так можеш говорити! Ось зараз, сидіти і радіти. Знати тебе більше не хочу.
Йдучи Ірина все ще посміхалася…
Ну і заздрісні зараз люди! Чи не так?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
