— До дітей не заходити, з колишньою спілкуватися лише на свята, — це був ультиматум Анни, після якого я відчув, що стою перед вибором між двома родинами, де жоден вибір не здавався правильним. Мене охопило передчуття неминучого кінця
Мені сорок сім років, і п’ять із них я живу наче на роздоріжжі. Свого часу, вісімнадцять років життя, я присвятив Оксані. Ми розійшлися, це правда. Причина була не в якійсь трагедії чи гучних скандалах, а в тому, що почуття з часом просто згасли, перетворившись на повагу та звичку.
Ми зрозуміли це обидвоє, і розлучення відбулося спокійно. У нас двоє чудових дітей: Дмитро, якому нещодавно виповнилося двадцять, і Соломія, п’ятнадцятирічна красуня. Ми з Оксаною завжди дотримувалися принципу, що розійшлися чоловік і дружина, а не батьки. Тому моє спілкування з дітьми, їхнє виховання, допомога у навчанні, навіть спільні свята — усе це було для нас нормою. Ми зідзвонювалися, обговорювали їхні успіхи, фінансові питання, плани на відпустку. Усе було цивілізовано і добре.
Два роки тому я зустрів Анну. Вона молодша за мене на тринадцять років, має доньку Маріанну. Анна захопила мене своєю енергією, цілеспрямованістю. Це була жінка, яка знала, чого хоче від життя. Наша закоханість була яскравою. Я оточив її та її доньку увагою, ми багато часу проводили разом, і вже за кілька місяців вирішили, що варто спробувати жити під одним дахом.
Спочатку все було просто чудово. Мені подобалося піклуватися про них, відчувати себе потрібним. Але з часом, коли зачарованості трохи вщухли, напруга почала наростати, мов грозова хмара. Здавалося б, дрібниці. Якщо я говорив, що мушу завезти Дмитрові нові підручники до університету, Анна раптом починала почуватися втомленою або самотньою. Якщо Оксані потрібно було обговорити перехідний вік Соломії, Анна бурмотіла, що це неповага до неї, адже я маю нову родину.
— Чому ти не можеш просто перекинути їй гроші й забути про це? — запитала вона якось увечері, коли я поклав слухавку після розмови з Оксаною про те, як допомогти Соломії з підготовкою до олімпіади.
— Аню, це моя донька. Я не можу просто відкупитися від неї грішми, — відповів я. — Їй потрібна моя допомога, моя присутність, моя порада.
— Але ж вона не маленька. Їй п’ятнадцять. Вона може й сама впоратися. Ти завжди біжиш туди. Чому ти не приділяєш стільки уваги мені чи Маріанні? — її тон був холодним, в ньому відчувалася образа.
— Я приділяю. Я тут, з вами, щодня, — я намагався говорити спокійно, але мене це починало дуже втомлювати. — Те, що я спілкуюся зі своїми дітьми, не означає, що я нехтую тобою. Це частина мого життя, яка була до тебе, і яка залишається, бо я батько.
— От і вся різниця. Ти вважаєш, що твоє минуле важливіше, ніж наше майбутнє, — вона відвернулася, і розмова закінчилася, як завжди, у її мовчазному невдоволенні.
Я намагався пояснити, що мої діти не є загрозою. Навпаки, мені здавалося, що зрілий чоловік, який піклується про своїх дітей, має викликати довіру. Але Анна бачила у моїй колишній дружині та наших спільних дітях вічних суперників. Кожен мій дзвінок чи візит сприймався як особиста образа.
Ситуація загострилася перед випускним Дмитра. Я планував поїхати на церемонію, щоб підтримати сина в цей важливий момент.
— Ти збираєшся туди, Сергію? До своєї першої родини, на свято? — запитала Анна, коли я збирався.
— Збираюся. Це мій син.
— І ти почуватимешся там, як у своїй тарілці. Зі своєю колишньою. З усіма тими людьми, які знають вас обох. А я, виходить, тут зайва.
— Ти не зайва. Я пропонував тобі поїхати зі мною.
— Ні, дякую. Я не хочу бути якоюсь прибулою гостею на чужому святі. Я просто хочу, щоб ти був тут, зі мною, — вона сіла на диван, притиснувши до себе подушку. — Якщо ти поїдеш, то доведеш мені, що ти готовий пожертвувати моїми почуттями заради своїх старих зв’язків.
Я був приголомшений. Пожертвувати її почуттями? А що ж робити мені зі своїми обов’язками батька? Я почувався так, ніби вона ставить мене перед обранням.
— Аню, це несправедливо. Ти вимагаєш від мене відмовитися від дітей. Це частина мене.
— Я нічого не вимагаю. Я просто хочу, щоб чоловік, якого я люблю, був цілком мій. Без цих постійних нагадувань про минуле. Ти доросла людина, Сергію. Ти можеш зробити свій вибір, — вона встала, її очі були сповнені рішучості.
— Ми ходили до психологів. Ти не чула, що вони говорили? Вони пояснювали, що моє спілкування з Оксаною — це робочий процес, що це не має стосунку до наших стосунків.
— Психологи? Вони нічого не розуміють. Вони просто хочуть грошей. Я знаю, що мені потрібно для щастя, і я знаю, що потрібно тобі.
— І що ж мені потрібно? — запитав я, відчуваючи, як усередині зростає втома.
— Тобі потрібна я. Тобі потрібна ця родина. Ти будеш щасливим, тільки якщо позбудешся цих обтяжливих контактів. Ти повинен поставити мене на перше місце.
Я пропустив випускний Дмитра. Це було важке рішення. Я бачив, як син засмутився, хоча й намагався вдавати, що все гаразд. Я вигадав якесь непереконливе пояснення про термінову роботу, хоча насправді сидів удома поруч із Анною, яка була задоволена моєю «жертвою». Навіть та вечеря, яку вона приготувала, не принесла мені радості. Усю ніч мене мучило відчуття провини.
Минуло кілька місяців, і ситуація не покращилася. Анна стала ще більш вимогливою. Вона регулярно влаштовувала перевірки мого телефону, запитувала про мої пересування, вимагала, щоб я видалив Оксану з усіх соціальних мереж і навіть перестав відповідати на її робочі електронні листи.
Якось я все ж таки зустрівся із Соломією, щоб купити їй новий ноутбук для навчання. Я не сказав про це Анні. Коли я повернувся додому, вона вже знала. Можливо, хтось із спільних знайомих сказав.
— Як ти міг знову мені збрехати? — її голос був на межі.
— Я не брехав. Я просто не вважав за потрібне доповідати про кожен свій крок, — відповів я. — Я купив доньці ноутбук. Це мій обов’язок.
— Твоя донька живе з матір’ю. Нехай вона їй і купує. А ти можеш купити щось нашій Маріанні. Чому ти постійно тягнеш туди? Це означає, що ти не поважаєш мене. Що ти не цінуєш наші стосунки.
— Наші стосунки? Вони перетворилися на суцільний контроль і докори. Я відчуваю, що ти не бачиш мене, ти бачиш лише чоловіка, якого можна підлаштувати під свої правила, — я говорив голосно, уперше за довгий час. — Я не можу відмовитися від своїх дітей. Якщо наші стосунки вимагають цього, то це не здорові стосунки.
Вона підійшла ближче, її очі заблищали.
— Значить, ти вибираєш їх? Ти обираєш свою колишню й дітей замість нашого майбутнього, замість мого щастя? Якщо ти дійсно мене любиш, ти зробиш так, як я говорю. Ти перестане спілкуватися з нею, перестане заходити до них у будинок. Зідзвонюватися тільки на свята, по п’ять хвилин. Тільки так ти доведеш мені свою відданість. Інакше я нещасна, і ти знаєш, що буде далі.
Я стояв, мов остовпілий. Це був ультиматум. Вибір між батьківським обов’язком і пристрастю, яка з часом обернулася емоційним тиском. Я розумів, що це не любов, а якесь залежне почуття, де є лише Анна і її потреби. Я згадав, як легко мені було з Оксаною, незважаючи на розлучення, як ми могли домовитися. Я згадав, як Дмитро зрадів новому ноутбуку, а Соломія міцно обняла мене. Ці моменти були щирі.
Я подивився на Анну. Вона чекала, склавши руки. Вона справді вірила, що я повинен підкоритися, щоб вона була щаслива. І я раптом усвідомив: моє щастя полягає не в цьому. Воно полягає в цілісності моєї особистості, яка включає в себе роль батька.
Що ж мені робити? Чи варто мені рятувати стосунки, які вимагають від мене відмовитися від найважливішого? Чи має нова любов право розірвати зв’язок із дітьми?
Я стою перед цим непростим рішенням. Що обрати: комфорт і спокій, які обіцяє Анна за умови моєї повної покори, чи свободу бути собою, але ризик втратити людину, до якої я маю сильні почуття?
Дорогі читачі, я щиро потребую вашої думки. Якщо ви переживали щось подібне, або просто знаєте, як діяти в такій ситуації, не залишайтеся осторонь. Поставте свою вподобайку цій історії та напишіть коментар. Це дуже важливо, бо ця ситуація для мене — як лабіринт, з якого я не бачу виходу. Ваша підтримка може допомогти мені знайти правильний шлях.
