До Італії я подалася не тому, що тут платять захмарні гроші чи вдома нам не було чого їсти. Я просто втікала. Втікала від “запаху”, від постійних пошуків “заначки” і від чоловіка, Валентина, який роками бачив лише дно чарки, забувши про мене і наших дітей.
Коли я ділилася своїм болем зі своєю матір’ю, вона лише здвигала плечима й казала: “Доню, не все так з твоїм Валею погано, як ти малюєш. Подивися, он у сусідів ще гірше. Не нарікай на долю”.
Ось тому, коли кілька тижнів тому до мене зателефонував його двоюрідний брат, Анатолій, і безцеремонно почав вимагати повернути чималу суму, яку, мовляв, він позичив Валентину “на дорогий інструмент для роботи”, я відчула, як у мені знову закипає давня образа, і всі ці “добрі” поради і “допомога” їхньої родини вихором пронеслися в моїй голові.
У нашому свідоцтві про шлюб стоять печатки, але чоловіка у мене немає вже більше шести років. Ми не розлучені офіційно, але живемо на різних континентах, і для мене це – справжнє звільнення.
Після нашого весілля ми, як і більшість молодих сімей, своїми силами, цеглина за цеглиною, будували власний будиночок у невеликому містечку, де й виховували наших дочок – Оксану і Злату. Ми вкладали туди не лише гроші, а й душу, мріяли про велику сім’ю за круглим столом.
Наші дівчата вже давно дорослі. Вони щасливо вийшли заміж, мають свої затишні оселі і, на мою радість, чудових чоловіків, які не знають, де продають горілку.
І Оксана, і Злата завжди дивувалися моєму терпінню. Вони не могли зрозуміти, чому я роками закривала очі на безпробудне пияцтво їхнього батька. А я й сама не знала, що відповісти.
Мені не було куди йти, бо в нашій двокімнатній квартирі залишився жити мій брат із дружиною. Валентин же навідріз відмовлявся покидати хату, у яку вклав стільки свого часу і праці. Так ми й жили під одним дахом довгі роки, наче чужі люди, обходячи один одного, як кораблі у тумані. Все могло б бути інакше, якби не його “залізні” друзі й та “біленька”, яка стала його єдиною коханою.
Я використовувала всі можливі способи, зверталася до лікарів, психологів, “знахарок”, але всі вони, як один, казали: “Андріано, поки він сам не захоче, нічого не вийде. Ви можете лише віддалитися”.
Я намагалася його витягнути з цієї трясовини, бо ж насправді Валентин – неймовірно здібний майстер. Його “золоті руки” могли полагодити все, що завгодно, але ця згубна пристрасть затьмарювала його талант, його розум і його життя.
Ось чому, коли мені випала можливість виїхати, я не вагалася жодної хвилини. Я вирушила на заробітки не через гостру фінансову потребу. Насправді, в Україні я обіймала хорошу посаду з гідною зарплатою, і мені одній вистачало б на цілком комфортне життя. Але щоденно спостерігати, як улюблена людина перетворюється на тінь, як його обличчя стає все більш одутлим і червоним, – на це в мене більше не було сил.
Я покинула дім із болем у серці. Це була моя фортеця, моя гордість, у яку я вклала всю свою жіночу любов, тепло і невтомну працю. Я чудово розуміла, що без мене Валентин не дбатиме про нього так, як це робила я.
Доньки, звісно, навідуються до батька, але їхні візити стають все рідшими. Я їх чудово розумію – такий батько, який не знає міри, нікому не потрібен. Він лише приносить розчарування і сором.
А я, не побоялася і почала своє життя в 50 років заново, ніби відкриваючи нову сторінку.
Спершу я працювала в одній дуже приємній італійській родині. Доглядала літню пані, яка вже не могла самостійно рухатися, та її чоловіка, який ще був достатньо активним. Платили мені дуже добре, тому я міцно трималася за цю роботу, розуміючи, що це мій шанс.
Потім, коли бабусі не стало, я почала прибирати в будинках і допомагати з дітьми в іншій сім’ї. Робота була нелегка, але я ніколи не боялася праці, тому бралася за все, що траплялося на моєму шляху.
Я чітко знала, що рано чи пізно повернуся додому, в Україну, тому поставила собі мету – зібрати грошей на власну невеличку квартиру поблизу доньок. Я так мріяла на схилі літ бачити, як ростуть мої онуки, і щоб вони завжди могли забігти до мене на чай.
Мої діти – абсолютно самостійні. Вони добре влаштовані, мають власне житло і хорошу роботу, тому я здебільшого “складала на купку” для себе. Звісно, на свята – на дні народження, Миколая чи Різдво – я обов’язково відправляла їм і онукам подарунки. Але вони самі були проти частих переказів.
– Мамо, зупинися. Поживи нарешті для себе. Ти все життя бігаєш, як та білка в колесі, – казала мені Оксана.
Приблизно через два роки мого перебування в Італії, зі мною вийшов на зв’язок той самий двоюрідний брат Валентина, Анатолій. Чесно кажучи, я ледь не повелася на його хитрощі.
– Андріано, твій чоловік у великих боргах, а хто, як не ти, його дружина, повинна нам повернути кошти, які він брав у мене кілька разів, – безапеляційно заявив він.
– Толю, ну ти ж прекрасно знаєш свого брата. Про що ви взагалі думали, коли позичали йому такі суми? – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
– Він же казав, що йому потрібні кошти на купівлю дорогого імпортного обладнання для роботи, а ти, мовляв, не маєш змоги надіслати, ось ми й повірили, – виправдовувався він.
– Анатолію, ти міг зателефонувати його батькам чи нашим дітям, щоб перевірити, чи це правда, чи він просто тебе “розводить”. Ти ж до цього не додумався, то чого тепер ти вимагаєш від мене? Це твій брат, ось і вирішуйте свої питання самі, як хочете, – мій голос ставав твердим.
І справді, чому я маю віддавати гроші за людину, яка зробила моє життя нестерпним? Я пів життя прожила з Валентином, бачила лише розчарування. Я намагалася його витягнути, а його матір лише розводила руками.
– Ой, та він же ще не такий пропащий, як ти вважаєш. Подивися, що сусіди собі дозволяють. Наш хоч по-чорному щодня чарку не підіймає. Цінуй те, що маєш, а ти носом крутиш, – згадую її слова.
Ось нехай тепер ці “добродійники”-родичі і сусіди, у яких, як я знаю, Валентин також напозичав грошей, і вирішують усі його проблеми. Я до цього більше не маю жодного стосунку.
Коли рідня зрозуміла, що я не збираюся платити за чужі помилки, вони почали розпускати про мене недобрі чутки. Мовляв, я тут живу з якимось іноземцем і про чоловіка “геть не дбаю”.
А хоч би й жила… мені абсолютно байдуже, що вони про мене кажуть. Я готова подарувати йому ту хату, аби лише ця сімейка раз і назавжди дала мені спокій.
До речі, на квартиру я таки назбирала. Доньки обіцяли допомогти з оформленням.
Ось тепер стою на роздоріжжі. Може, варто нарешті оформити розлучення, поставити фінальну крапку і забути про цю людину, як про страшний сон, чи нехай усе залишається так, як є? А як ви вважаєте, дорогі читачі? Чи варто в 56 років розривати зв’язки з минулим, яке вже давно залишилося лише на папері?
