– Та ваші діти, як дикуни! – не стримався я, відсуваючи чашку кави від краю столу.
Одна з жінок в цьому ресторані підняла на мене очі, зробила ковток “червоненького” і зухвало всміхнулася.
– Діти мають право бути дітьми, – протягнула вона.
– Уявіть, якби всі себе так поводили, – відповів я, стримуючи роздратування. – Це ж не майданчик, а кафе! Люди сюди приходять відпочити.
Її подруга, білява жінка, лише пирхнула.
– Ще один буркотливий дідусь! – заявила вона. – Вам що, вже більше нічого в житті не залишилось, як чіплятися до людей?
Ось так і почався мій день, який мав би бути спокійним.
Я – Тарас, мені шістдесят п’ять. Я на пенсії, але намагаюся жити активно. Люблю вранці пройтися парком, потім зайти в кафе, випити кави, прочитати свіжі новини. І ось, коли я нарешті знайшов ідеальне місце, улюблений столик біля вікна, чашку гарячого американо, все пішло шкереберть.
До кафе зайшли дві жінки з дітьми. Спочатку я не звернув уваги. Але за кілька хвилин їхні малі перетворили заклад на свій особистий ігровий простір. Бігали між столами, голосно сміялися, лізли на порожні стільці. Один хлопчисько мало не зачепив офіціантку, що несла тацю з гарячими напоями.
– Обережно! – вигукнула вона, в останню мить рятуючи себе від розлитої кави.
Вона звернулася до матерів:
– Пані, будь ласка, прослідкуйте за своїми дітьми. Ми не хочемо, щоб хтось постраждав.
Жінки тільки розсміялися. Одна витягнула телефон і сунула його синові в руки. Друга махнула рукою:
– Вони ж нічого поганого не роблять.
Я вирішив втрутитися, бо не міг спокійно спостерігати за цим хаосом.
– Пані, це не дитячий садок. Чи могли б ви заспокоїти дітей? – сказав я, намагаючись зберегти спокій.
Одна з них глянула на мене з таким виразом, наче я їй боргую гроші.
– А що вас це взагалі обходить? – випалила вона. – Дідусю, сидів би собі і не ліз!
Її подруга підхопила:
– Якби у вас були онуки, ви б розуміли, що діти – це постійний рух!
У мене є онук. Його мама ніколи б не дозволила йому так поводитися. Але я вже не бачив сенсу пояснювати щось цим жінкам. Я просто встав, залишив гроші за каву і вийшов. Краще прогуляюся на свіжому повітрі, ніж сидітиму серед цього гармидеру.
По дорозі додому я думав. Чи справді я просто старий буркотун, якого дратують діти? Чи, може, проблема в тому, що дехто забув, що виховання – це не лише любов, а й відповідальність?
Я знаю, що не всі батьки такі. Але чому ж такі голосисті ті, хто вважає, що їм усі винні? Чому, коли просиш елементарної поваги, тебе висміюють?
А що ви думаєте? Чи є межа між свободою дітей та комфортом інших людей? Чи справді покоління змінюються, і я просто не встигаю за новими нормами?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
