– До кінця життя в дівках просидиш, ось побачиш!, – вигукувала мама. – Ти без мене пропадеш! Глянь тільки! Хто так овочі до борщу нарізає? Та ніхто таку собі за дружину не візьме. Інша ж річ – Оленка. В 20 заміж вискочила! – Я таки набралась сміливості і з’їхала від мами у свої 32. А потім зустріч з Вадимом. Я не спішила його знайомити з мамою, але прийшлося. Більше ми туди ні ногою.
– Ти знову все зіпсувала! – вигукнула мама і скинула тарілку на підлогу. – Чому ти не можеш зробити все, як треба, Катю?
Я стояла посеред кухні, витираючи руки рушником, і відчувала, як стискається все всередині. Усередині все кипіло, але я мовчала. Мені було 32, а я все ще жила з мамою, і кожен день був випробуванням.
Цього разу вона була незадоволена тим, як я нарізала овочі для борщу. Тарілка розлетілася на друзки, і я мовчки почала збирати уламки.
– Мамо, навіщо так? Це ж просто їжа, – промовила я тихо, намагаючись уникнути нового феєрверку.
– Просто їжа?! – її очі блиснули. – Якщо ти не можеш нарізати овочі, то як ти житимеш сама? І не кажи мені, що збираєшся кудись переїжджати! У тебе навіть чоловіка немає! Тільки й зможеш, що старою дівою до старості залишитися.
Ось вона, знову ця фраза. Стара діва. Мені було неприємно. Так, я не мала сім’ї, не мала дітей, але хіба це робило мене гіршою? Я мовчки пішла до своєї кімнати.
Мама була владною, вимогливою жінкою, яка звикла керувати всім і всіма. Вона завжди вихваляла мою молодшу сестру Олену. Олена вийшла заміж у 20 років і привела на світ двох дітей. Вона жила в іншому місті, приїжджала рідко, але мама завжди говорила про неї з гордістю.
– Оленка – молодець, справжня господиня! А ти… – цей докір завжди висів у повітрі.
Колись я намагалася бути такою, як Олена. Слухняною, зразковою. Але мама ніколи не була задоволена. Її увагу завжди займала сестра.
А потім стався той день, коли я вирішила: досить.
– Мамо, я переїжджаю, – сказала я під час вечері.
Вона впустила ложку у тарілку.
– Що?
– Я знайшла собі квартиру. Невелику, але затишну. Завтра я з’їжджаю.
– Це через мене? – її очі звузилися.
– Мені вже 32 роки, мамо… Я хочу жити окремо.
Вона довго мовчала. А потім прошипіла:
– Старою дівою так і залишишся.
Я закусила губу і нічого не відповіла.
Мама не дзвонила кілька тижнів. Я намагалася будувати своє життя. Познайомилася з Вадимом – спокійним, турботливим чоловіком. Ми почали зустрічатися.
Якось він сказав:
– А чому ти не запрошуєш мене познайомитися з твоєю мамою?
Я нервово зітхнула:
– Вона… Вона складна людина.
– Але ж вона твоя мама, Катю.
І тоді я запросила його до неї на вечерю.
Мама весь вечір кидала колючі коментарі:
– Вадиме, а ти знаєш, що Катя не вміє готувати? Вона навіть чайник спалити може.
Я відчувала, як горить обличчя. Вадим тримався гідно, але я бачила, що йому неприємно.
Коли ми пішли, він сказав:
– Вона завжди так з тобою?
Я кивнула.
– Катю, це неправильно.
І тоді я зрозуміла, що він правий.
Наступного ранку я подзвонила мамі:
– Мамо, чому ти так зі мною?
Вона мовчала, а потім сказала:
– Бо ти нічого не вмієш. І я боюся, що коли мене не стане, ти залишишся сама.
Я була приголомшена.
– Мамо… Ти ображаєш мене не тому, що зла. А тому, що боїшся?
– Я…
І тоді я зрозуміла, що вся її поведінка була захистом. Вона не вміла інакше.
Тепер у мене є вибір: пробачити чи тримати образу.
Як вчинити правильно? Що б ви зробили на моєму місці?
