До мене прийшли родичі, яких я не бачила одинадцять років, і почали ділити гроші, яких у мене ніколи не було. А все через сусідку, котра три роки майже щодня заходила позичити сіль, цукор або просто поговорити. — Галино, ти ж сама казала, що ми тобі як рідні. Чого тепер робиш із мене чужу? — обурилася вона, коли я нарешті запитала, навіщо розповідає людям про моє життя. — Рідні не переказують чужих розмов по всьому селу. І не приводять покупців до хати, яку господиня ще не вирішила продавати, — відповіла я. Сусідка спершу засміялася, а тоді сказала таке, що я навіть перестала витирати руки об фартух. І саме після тієї розмови мені довелося вирішити, кого більше не пускати за свій поріг

До мене прийшли родичі, яких я не бачила одинадцять років, і почали ділити гроші, яких у мене ніколи не було. А все через сусідку, котра три роки майже щодня заходила позичити сіль, цукор або просто поговорити. — Галино, ти ж сама казала, що ми тобі як рідні. Чого тепер робиш із мене чужу? — обурилася вона, коли я нарешті запитала, навіщо розповідає людям про моє життя.

— Рідні не переказують чужих розмов по всьому селу. І не приводять покупців до хати, яку господиня ще не вирішила продавати, — відповіла я. Сусідка спершу засміялася, а тоді сказала таке, що я навіть перестала витирати руки об фартух. І саме після тієї розмови мені довелося вирішити, кого більше не пускати за свій поріг.

— А хто вам сказав, що я збираюся віддавати хату за такі гроші? Ви ж навіть не спитали, чи я її продаю.

Чоловік у коричневій куртці стояв посеред мого подвір’я й розглядав господарство так, наче вже вибирав, де поставить автомобіль. Його звали Руслан, і він приїхав із сусіднього містечка нібито подивитися будинок. За ним ішов ще один чоловік, молодший, із рулеткою в руці, хоча дозволу щось вимірювати я нікому не давала.

— Мені сказали, що ви хочете швидко переїхати до доньки й готові поступитися, — пояснив Руслан. — Будинок старий, дах треба перекривати, опалення переробляти. Я можу запропонувати дев’ять тисяч доларів, і то ще треба добре подумати.

Я забрала з лавки кошик із яблуками, який він безцеремонно посунув убік, і попросила обох вийти. За будинок із добротної цегли, новими вікнами, газовим опаленням та великою ділянкою мені пропонували суму, за яку в нашому селі ледве можна було купити стару хатину без ремонту. Найгірше було навіть не це, а те, що незнайомі люди знали про мою доньку, мої плани й те, що я живу сама.

— Та ви не гарячкуйте, — кинув Руслан уже біля хвіртки. — Сусідка ваша казала, що ви жінка розумна, домовимося. Вона ж і пояснила, що вам тут самій тяжко.

Я зачинила хвіртку й побачила за парканом Катерину. Вона саме струшувала доріжку, хоча за кілька хвилин до того її подвір’я було порожнє. На мій погляд сусідка відповіла звичною усмішкою й поцікавилася, чи не треба мені свіжого кропу.

Тоді я ще не мала жодного доказу, що саме вона розповіла чужим людям про мої справи. Але вперше за три роки згадала всі її невинні запитання й відчула, як неприємно може звучати звичайне сусідське: «А що в тебе нового?»

Було це восени 2023 року, в невеликому селі неподалік Бережан. Мені тоді виповнилося шістдесят два, і я вже четвертий рік господарювала сама після того, як не стало мого чоловіка Михайла.

Ми прожили разом майже тридцять вісім років. Він працював електриком, я — кухаркою у шкільній їдальні, а на пенсії обоє збиралися нарешті довести до ладу сад, який усе життя садили уривками, між роботою та іншими клопотами.

Михайло встиг посадити три молоді груші, замінити паркан із боку дороги й зробити в підвалі нові полиці для консервації. Навіть підписав олівцем, де стоятимуть банки з огірками, а де — з помідорами. Ті написи я не стерла й досі, хоча вже кілька разів білила підвал.

Донька Оксана жила в Тернополі, працювала бухгалтеркою й виховувала двох школярів. Приїжджала за можливості, привозила продукти, допомагала з документами, а найбільше сварила мене за те, що я сама тягала відра з водою для квітів.

— Мамо, ти не мусиш доводити, що можеш усе сама. Ми можемо найняти людину на важчу роботу, а ти займатимешся тим, що тобі подобається, — говорила вона, коли бачила мене з сапою.

Я відповідала, що робота біля землі мене не обтяжує, а заспокоює. Та й правда була така: найбільше мене втомлювали не грядки, а вечори, коли після шостої в хаті ставало так тихо, що було чути, як у кухні цокає старий годинник.

Саме тоді до мене почала частіше заходити Катерина.

Вона жила через паркан, у хаті, яку успадкувала від матері. Була на п’ять років молодша за мене, мала дорослого сина Ігоря, котрий мешкав із сім’єю в іншому районі, й працювала кілька днів на тиждень прибиральницею в магазині.

Раніше ми віталися, могли перекинутися кількома словами біля криниці або на дорозі. Близькими подругами ніколи не були, але й причин триматися осторонь я не бачила.

Першого разу Катерина прийшла по сіль.

— Галю, вибач, що турбую. Поставила картоплю варити, а сіль закінчилася, і до магазину вже не хочеться йти. Позичиш дві ложки, завтра куплю й віддам, — сказала вона, простягаючи маленьку баночку.

Я насипала їй солі й запропонувала забрати ще кілька помідорів, бо того року їх уродило стільки, що я не знала, куди подіти. Катерина зраділа, а наступного дня принесла тарілку пиріжків із капустою.

Так і почалося наше спілкування.

Спершу вона заходила раз чи двічі на тиждень. Потім частіше: то попросить цукру, то дріжджів, то поцікавиться, як я мариную перець, то зайде показати фотографії онука.

Я не рахувала, скільки чого їй давала. Якщо мала зайві кабачки, передавала кілька штук через паркан, якщо варила варення — ставила для неї маленьку баночку, а восени ділилася яблуками.

Катерина вміла підтримати розмову. Вона пам’ятала, коли в Оксани день народження, питала про здоров’я моєї сестри Любові й завжди помічала, якщо я поверталася з міста пізніше, ніж зазвичай.

— Добре, що ти не сидиш у чотирьох стінах, — казала вона. — Людині треба з кимось говорити, бо сама себе думками замучить. А ми ж поруч живемо, то чого маємо бути чужими?

Мені подобалося, що хтось цікавиться моїм днем. Я могла розповісти, як у мене не вдалися огірки, як подорожчали ліки або як онук уперше поїхав із класом на екскурсію. У таких розмовах не було нічого особливого, принаймні я так думала.

Перший неприємний випадок стався навесні 2021 року.

Я збиралася замінити стару пральну машину, яка вже погано віджимала. Оксана порадила не ремонтувати її вкотре, а придбати нову, і я почала відкладати з пенсії потроху грошей.

Якось Катерина побачила в мене рекламний буклет із магазину техніки.

— О, Галю, обновку задумала? Правильно робиш, не можна все життя на старому мучитися. А донька допоможе, чи сама назбирала? — поцікавилася вона.

Я відповіла, що трохи відклала, а решту додасть Оксана. За два дні біля магазину мене зупинила знайома Марта, яка працювала на пошті.

— Чула, тобі донька пральну машину купує. Добре, що допомагає, бо тепер пенсіонерам нелегко, — сказала вона.

Я здивувалася, але не надала цьому великого значення. У селі всі одне одного знають, а новини розходяться швидко. Може, Оксана комусь розповіла, може, продавчиня бачила мене в магазині.

Та через місяць сталася друга історія.

У мене почало боліти коліно, і я записалася на консультацію до лікаря в Тернополі. Катерина випадково застала мене, коли я складала документи в сумку, і я пояснила, куди їду.

Наступної неділі біля церкви до мене підійшла далека знайома.

— Галю, кажуть, у тебе з ногою серйозні проблеми. Може, треба тобі когось на господарство, бо сама вже не впораєшся? — спитала вона таким тоном, наче мені вже заборонили ходити.

Я пояснила, що нічого серйозного лікар не виявив, просто порадив вправи й менше перевантажувати суглоб. Знайома щиро здивувалася, бо чула зовсім інше.

Увечері я згадала, кому розповідала про поїздку. Окрім доньки, знала лише Катерина, але звинувачувати людину через чужі слова мені здавалося несправедливим.

— Мамо, не розказуй усім, куди їдеш і що купуєш, — порадила Оксана, коли я згадала їй про цю розмову. — Ти ж бачиш, як люди додають до почутого своє. Одне слово скажеш, а потім уже зовсім іншу історію переказують.

Я навіть трохи образилася.

— Та що я такого розповіла? Що до лікаря їздила? Невже тепер і про це треба мовчати? Катерина мені не чужа, стільки часу поруч живемо.

Оксана не сперечалася. Вона знала, що коли я вирішила комусь довіряти, то відразу переконати мене важко.

Улітку Катерина допомогла мені зібрати сливи, коли через коліно я не могла довго стояти на драбині. Вона сама запропонувала прийти, принесла два відра й залишилася майже до вечора.

Ми тоді разом перебирали плоди під навісом. Катерина розповідала про невістку, яка нібито не хоче приїжджати до села, а я слухала й думала, що в кожній родині свої труднощі.

— Оксана в тебе добра, — сказала сусідка, коли ми закінчили. — Але ж і вона має свою сім’ю, роботу. Ти не думала перебратися до неї, щоб не залишатися тут самій?

Я відповіла, що донька кличе, але я ще не готова. У Тернополі в них трикімнатна квартира, двоє дітей, свої звички, а тут у мене сад, город і все життя.

— Та я не кажу, щоб ти завтра їхала, — поспішила додати Катерина. — Просто роки йдуть. Може, колись і надумаєш.

Тоді її слова здалися мені звичайною турботою.

Наприкінці того літа в нашому селі продавали дві хати. Одна стояла біля школи, друга — на сусідній вулиці, і ціни на них обговорювали навіть ті, хто нічого купувати не збирався.

Катерина якось зайшла до мене з порожньою склянкою.

— Галю, позич цукру, бо гості приїхали, а я не розрахувала. До речі, бачила, яку ціну просять за хату коло школи? Там же все переробляти треба, а люди хочуть стільки, ніби новобудову продають.

Ми поговорили про будинки, ремонти й те, як змінилося село. Я згадала, що Михайло свого часу сам перекривав дах, і тепер він ще цілком добрий.

— Твоя хата, певно, дорожча буде, — зауважила Катерина. — А скільки б ти за неї хотіла, якби продавала?

Я засміялася й сказала, що ніколи не рахувала, бо не збиралася продавати. Сусідка більше не розпитувала, зате наступного разу поцікавилася, на кого оформлене господарство.

Мені це не сподобалося.

— На мене, Катрусю. А чого питаєш? — відповіла я, відставивши банку з огірками.

— Та просто так. Он у нас жінка оформлювала спадщину, то мала стільки клопоту, що тепер усім раджу папери перевірити, — пояснила вона.

Я повірила, бо після відходу Михайла сама займалася документами й знала, скільки часу забирають такі справи.

Наступного року Катерина почала частіше говорити про моє господарство. То питала, чи не дорого обходиться газ узимку, то дивувалася, навіщо мені стільки землі, то пропонувала віддати комусь частину городу під картоплю.

Одного разу я справді замислилася, чи варто тримати все, як раніше. Оксана запропонувала пожити в неї місяць, щоб я відпочила, а сусідський хлопець за домовленістю міг би поливати город.

Я розповіла Катерині про цю пропозицію, коли вона принесла мені миску вареників.

— А чого тільки на місяць? Може, сподобається в місті, то й залишишся. Тут будинок можна продати, а гроші дітям на користь підуть, — сказала вона.

— Не поспішай мене виселяти, — пожартувала я. — Ще сама не вирішила, чи зможу без своїх груш.

Вона засміялася разом зі мною, але наступного дня біля магазину мене спитали, чи правда, що я вже шукаю покупця.

Того разу я вперше прямо звернулася до Катерини.

— Слухай, люди щось говорять, ніби я продаю хату. Ти часом не розповідала комусь про нашу розмову? Бо я ще нічого не вирішила, а мене вже питають про ціну.

— Та я могла згадати, що Оксана тебе кличе, — відповіла вона. — Але ж не казала, що ти завтра виїжджаєш. Люди самі собі додумують, ти їх знаєш.

Її пояснення було можливим. Я й сама бачила, як у селі з простого речення виростає ціла пригода, тому вирішила не псувати стосунків.

Утім, після того почала помічати одну звичку Катерини. Вона ніколи не приходила просто посидіти й поговорити про погоду. Майже кожен візит починався з дрібного прохання, а далі сусідка непомітно переводила розмову на мої справи.

Якщо я казала, що їду до доньки, вона питала, на скільки днів і хто доглядатиме хату. Якщо згадувала про ремонт, хотіла знати, скільки коштуватиме майстер. Якщо мені телефонувала сестра, Катерина цікавилася, чи все в неї гаразд.

Мене дивувало, що про власне життя сусідка розповідала значно менше. Коли я питала про Ігоря, вона відповідала загальними словами, а про невістку говорила лише тоді, коли сама хотіла поскаржитися.

Одного разу Катерина попросила в мене рецепт сирника. Я записала пропорції на аркуші й віддала їй, а вона, поки я шукала ручку, встигла розпитати, чи Оксана вже виплатила кредит за автомобіль.

— Звідки ти знаєш, що в неї був кредит? — здивувалася я.

— Ти ж сама колись казала. У мене добра пам’ять на такі речі, — відповіла сусідка.

Я справді могла згадувати про це кілька років тому. Але мені раптом стало незатишно від того, що Катерина так уважно зберігала подробиці, про які я сама давно забула.

У вересні 2023 року Оксана приїхала на вихідні й допомагала мені перебирати шафу. Ми відкладали старий одяг, який можна було віддати, і розмовляли про те, що я, можливо, наступної весни поживу в неї довше.

— Мамо, ніхто не змушує тебе продавати будинок. Можеш приїхати на два місяці, а потім повернутися. Хата нікуди не дінеться, — сказала донька.

Я погодилася, хоча все одно хвилювалася, як залишити господарство. Катерина зайшла саме тоді, коли ми складали речі в пакети, і поцікавилася, чи не збираюся я переїжджати.

— Думаємо, як краще зробити, — відповіла я. — Може, поживу трохи в Оксани, а там побачимо.

Сусідка розпитувала про опалення, ключі й догляд за садом. Оксана чемно відповідала, але коли Катерина пішла, сказала мені, що не варто обговорювати з усіма, коли будинок стоятиме порожній.

Я відмахнулася, бо не хотіла визнавати, що донька, можливо, має рацію.

За кілька днів Катерина прийшла знову, цього разу попросила трохи солі для засолювання капусти. Ми стояли на кухні, і вона несподівано запитала, чи не шкода мені буде продати хату, якщо таки переїду.

— Звичайно, шкода, — відповіла я. — Але якщо колись вирішу, то хочу продати за нормальну ціну, а не віддати першому охочому.

— То, може, я попитаю знайомих? — запропонувала вона. — Є люди, які шукають будинок у нашому селі. Тобі ж легше буде, якщо покупець знайдеться заздалегідь.

Я попросила нікого не шукати. Пояснила, що рішення ще немає, а коли буде, то сама дам оголошення.

Через тиждень на моє подвір’я прийшов Руслан.

Після тієї зустрічі я зателефонувала Оксані й переповіла все від початку до кінця. Донька вислухала, попросила не впускати незнайомих людей і сказала, що приїде в суботу.

— Мамо, це вже не просто балачки. Людина передала комусь відомості про твою власність і створила враження, що ти готова терміново продавати. Ти маєш право знати, звідки він узяв твій номер і адресу, — сказала вона.

Номера Руслан не мав, але знав моє ім’я, вік і те, що я живу сама. Я згадала, як він оглядав подвір’я, і мені стало особливо неприємно.

Наступного дня Катерина з’явилася біля хвіртки з двома грушами.

— Галю, я бачила, до тебе покупці приходили. Ну що, домовилися? Може, й добре, що люди цікавляться, бо потім не так легко буде знайти охочих.

Я сказала, що нікого не запрошувала й продавати нічого не збираюся. Катерина почала пояснювати, що просто згадала знайомому про можливий продаж, а він уже сам знайшов дорогу.

— Я ж хотіла допомогти, — додала вона. — Не думала, що він так швидко приїде. Тепер люди за добру справу ще й винними залишаються.

Я не стала сперечатися. Відмовилася від груш і пішла до хати, залишивши сусідку біля хвіртки.

У суботу Оксана приїхала з чоловіком Андрієм. Ми разом перевірили замки, документи й домовилися, що поки я не вирішу інакше, ніхто не матиме права показувати будинок покупцям.

Андрій запропонував встановити невелику камеру біля входу, але я відмовилася. Мені не хотілося перетворювати власне подвір’я на місце, де треба постійно за кимось стежити.

— Тоді хоча б не розповідай, коли їдеш із дому, — попросив він. — І не залишай ключі людям, яким не довіряєш повністю.

Я погодилася. А потім вирішила перевірити те, чого ніяк не могла собі пояснити: чи справді саме Катерина розносить мої слова.

Не скажу, що пишаюся своїм способом. Мені й тепер неприємно згадувати, що я свідомо сказала людині неправду, але після історії з покупцем хотіла переконатися, чи можу взагалі довіряти сусідці.

Я придумала, що далека родичка з-за кордону залишила мені чималі заощадження. Ніяких таких грошей не існувало, та й родички, яка могла б щось заповісти, у мене не було.

Для перевірки я обрала буденний момент. Катерина прийшла попросити трохи цукру, і я, насипаючи його в склянку, згадала, що маю їхати до нотаріуса.

— Щось сталося? — одразу запитала вона. — Ти ж наче всі документи після Михайла вже оформила.

— Та ні, цього разу інша справа. Мені нібито залишили гроші в спадок, треба ще розібратися з паперами. Поки нічого певного, тому я нікому не розповідаю, — сказала я.

Катерина поставила склянку на стіл і почала розпитувати, хто залишив, скільки й коли я зможу отримати гроші. Я відповіла, що точної суми ще не знаю, але вона досить велика, щоб задуматися про майбутнє.

— То ти, може, й хату тепер не продаватимеш? — поцікавилася сусідка. — З такими грошима можна й тут добре жити, і до доньки їздити.

Я знизала плечима й попросила поки нікому не казати, бо сама ще нічого не перевірила. Катерина запевнила, що чужих справ ніколи не обговорює.

Через два дні мені зателефонувала двоюрідна сестра Марія, з якою ми востаннє бачилися на родинному святі понад десять років тому. Вона раптом згадала, що давно хотіла мене провідати, й запитала, чи буду я вдома в неділю.

Я здивувалася, але запросила її на обід. Марія сказала, що приїде з чоловіком, бо вони саме матимуть справи неподалік.

У неділю до мене справді приїхали гості. Привезли коробку цукерок, невеликий букет хризантем і відразу почали розпитувати про здоров’я, господарство та мої плани.

Спершу розмова була звичайною. Я поставила на стіл картоплю з грибами, домашні огірки й пиріг із яблуками, а Марія згадувала наше дитинство.

Потім її чоловік Василь запитав, чи не хочу я зробити ремонт у будинку. Мовляв, тепер у мене з’явиться можливість, то варто використати її розумно.

— Яка можливість? — перепитала я, хоча вже здогадувалася, куди веде розмова.

Марія спробувала перевести все на жарт, але Василь сказав прямо:

— Нам передали, що ти маєш отримати пристойні гроші. Ми не просити приїхали, просто хотіли поговорити. У нас син відкриває майстерню, і якби була можливість позичити на рік, ми б усе оформили як належить.

Я поклала ложку на тарілку й попросила пояснити, хто саме їм про це розповів.

Марія спочатку вагалася, а потім назвала свою знайому Надію із сусіднього села. Надія працювала в тому самому магазині, де Катерина прибирала кілька днів на тиждень.

— Вона сказала, що чула від твоєї сусідки. Мовляв, ти тепер забезпечена й сама не знаєш, куди вкладати гроші, — пояснила Марія. — Ми, Галю, не думали, що це якась таємниця, бо про таке вже кілька людей говорили.

Мені стало соромно перед гостями, хоча соромитися мала не я. Я пояснила, що ніякого спадку немає, а розмова виникла через непорозуміння, і попросила більше не обговорювати мої фінанси.

Василь почервонів і почав вибачатися. Марія теж розгубилася, а потім зізналася, що вони давно хотіли відновити спілкування, але саме звістка про гроші підштовхнула їх приїхати.

— Треба було просто зателефонувати раніше, — сказала я. — Я ж не відмовила б вам у зустрічі. А от позичати те, чого в мене немає, точно не зможу.

Після обіду вони допомогли мені прибрати зі столу й поїхали. Марія ще кілька разів перепросила, а я залишилася з букетом хризантем і неприємним відчуттям, що за останні роки про мене говорили значно більше, ніж зі мною.

У понеділок я зайшла до магазину й зустріла Надію. Ми знали одна одну в обличчя, але близько ніколи не спілкувалися.

Я запитала, звідки вона дізналася про нібито спадок. Надія не заперечувала, що почула це від Катерини, але пояснила, що та розповіла новину в роздягальні, коли працівниці обговорювали родичів за кордоном.

— Вона сказала, що ти маєш отримати велику суму й, мабуть, тепер продаси будинок дорожче, — пояснила Надія. — Я згадала Марію, бо знаю, що ви родина. Не думала, що вона відразу поїде до тебе.

Я попросила Надію не переказувати більше нічого про мене. Вона погодилася, але перед тим додала, що Катерина часто розповідає на роботі про сусідів, і люди звикли сприймати її слова як достовірні.

Повертаючись додому, я згадувала всі випадки, коли мої приватні справи ставали відомими стороннім. Пральна машина, лікар, доньчин кредит, розмови про переїзд, покупець будинку — усе тепер складалося в одну картину.

Катерина прийшла наступного дня близько четвертої. Я саме чистила моркву для супу, коли вона постукала у двері й попросила трохи дріжджів.

— Не маю, Катрусю, — відповіла я. — Але якщо вже прийшла, то зайди на кілька хвилин. Хочу з тобою поговорити.

Вона сіла на своє звичне місце біля столу й почала розповідати, що в магазині знову змінили графік. Я поставила перед нею склянку води й запитала, чому вона розповіла Надії про мій спадок.

Катерина відразу випросталася.

— А що такого? Ти ж сама сказала, що маєш отримати гроші. Я не називала ніякої суми, просто згадала, що тобі пощастило.

— Я просила тебе нікому не говорити, бо це особиста справа, — відповіла я. — А тепер до мене приїхали родичі, які почули цю новину від твоєї знайомої. Вони вже навіть придумали, як я маю розпорядитися грошима.

Сусідка скривилася й сказала, що не відповідає за чужі вчинки. Мовляв, вона лише поділилася новиною, а люди самі вирішили приїхати.

Я запитала про Руслана, який приходив купувати будинок. Катерина підтвердила, що розповіла йому про можливий продаж, але наполягала, що хотіла допомогти мені знайти покупця.

— Ти ж сама говорила, що можеш переїхати до Оксани. Я подумала, навіщо тобі чекати, якщо є людина, яка шукає будинок. А що він запропонував мало, то вже між вами, — пояснила вона.

— Я сказала, що можу пожити в доньки, а не що продаю хату, — нагадала я. — І просила нікого не шукати. Ти ж це пам’ятаєш.

Катерина розвела руками й почала обурюватися, що тепер будь-яку добру справу можна обернути проти людини. Вона сказала, що допомагала мені збирати сливи, приносила пиріжки, цікавилася здоров’ям і не заслужила такої підозри.

Я слухала й думала, що все перелічене справді було. Катерина не вигадувала нашого спілкування й не прикидалася байдужою, коли мені потрібна була допомога.

Але вона так само не вигадувала й чужих подробиць, які переказувала знайомим. Просто вважала, що раз почула їх на моїй кухні, то може говорити про них де завгодно.

— Катрусю, я вдячна тобі за допомогу, — сказала я. — Але ж ти не купила собі цим право розповідати про мою доньку, гроші, здоров’я й будинок. Якщо я тобі щось довірила, це не означає, що я розповіла всьому селу.

Вона підвелася зі стільця й почала поправляти хустину.

— Галю, ти живеш сама, і я хоч якось підтримувала твоє спілкування з людьми. Якби не я, ти б узагалі нікого не бачила, крім доньки. А тепер виходить, що я погана, бо людям про тебе говорила.

Ці слова зачепили мене сильніше, ніж розповіді про покупців і спадок. Катерина говорила так, наче моя самотність давала їй право вирішувати, кому й що потрібно знати про моє життя.

— Я не просила тебе знайомити людей із моїми справами, — відповіла я. — Якщо хтось хоче мене провідати, нехай приходить і говорить зі мною. А коли я захочу щось повідомити, то сама це зроблю.

Сусідка сказала, що я стала підозрілою й невдячною. Я не сперечалася, бо ми вже повторювали одне й те саме.

Перед тим як піти, Катерина ще раз запитала, чи справді немає ніякого спадку. Я відповіла, що грошей немає, а сказала я це навмисно, щоб перевірити, чи залишиться наша розмова між нами.

Вона подивилася на мене так, ніби саме я вчинила найбільшу несправедливість.

— То ти мене спеціально обманула? Гарна ж ти подруга, Галю. А я ще думала, що ми по-людськи живемо.

Я визнала, що мій спосіб був нечесним. Але попросила її згадати, скільки разів я прямо говорила, що не хочу обговорювати продаж будинку й особисті справи, а вона все одно продовжувала.

Катерина нічого на це не відповіла. Вийшла з кухні, забрала порожню баночку, з якою прийшла, й зачинила за собою двері.

Перші два тижні після тієї розмови вона зі мною не віталася. Якщо бачила мене біля паркану, поверталася до своїх грядок або заходила в хату.

Я не шукала нагоди помиритися, але й не хотіла перетворювати сусідство на постійну сварку. Коли випадково зустрічала її на дорозі, казала «добрий день» і йшла далі.

Одного разу біля магазину мене зупинила знайома й обережно поцікавилася, чи правда, що ми з Катериною посварилися через гроші. Я відповіла, що ніяких грошей немає, а наші стосунки — особиста справа.

Знайома спробувала розпитувати далі, але я перевела розмову на ціни на овочі. Раніше я, мабуть, докладно пояснила б, хто що сказав і чому, а тепер не хотіла давати новий матеріал для чужих переказів.

Через місяць мені зателефонувала Марія. Вона вибачилася ще раз і розповіла, що вони з Василем знайшли інший спосіб допомогти синові з майстернею, без позик у родичів.

Ми поговорили про дітей, згадали нашу бабусю й домовилися зустрітися навесні. Мені сподобалося, що цього разу Марія не ставила запитань про мої гроші та плани.

Оксана приїхала в листопаді й привезла нові штори для кухні. Ми разом повісили їх, а потім донька запропонувала мені провести зиму в Тернополі.

Я погодилася приїхати на три тижні після Різдва. Будинок залишався моїм, продавати його я не збиралася, а за опаленням і господарством домовилася приглядати з Петром, нашим давнім знайомим, якому довіряв ще Михайло.

Перед поїздкою я зайшла до Катерини. Вона відчинила двері й здивовано подивилася на мене, наче не чекала побачити.

— Катрусю, я їду на певний час до доньки. Кажу тобі, щоб ти не хвилювалася, коли не бачитимеш світла в моїй кухні. Але прошу не розповідати нікому, коли мене не буде вдома.

Вона кивнула й відповіла, що тепер узагалі не цікавиться чужими справами. Я не стала з’ясовувати, чи це докір, чи справжнє рішення.

У Тернополі я прожила три тижні, як і планувала. Допомагала онукам із домашніми завданнями, ходила з Оксаною на ринок, а одного дня ми вибралися в театр, де я не була багато років.

Повернувшись додому, я знайшла господарство в порядку. Петро справно перевіряв опалення, а в саду вже почали набухати бруньки на ранніх кущах.

Катерина кілька разів віталася через паркан. Наші розмови стали короткими, але спокійними: про погоду, про город, про те, коли краще сіяти моркву.

Одного березневого ранку вона постукала у хвіртку й попросила позичити трохи солі. Я саме готувала обід і мала повну пачку, тому відсипала їй у баночку.

— Дякую, Галю, — сказала вона. — Я завтра куплю й поверну. А ти як, надовго тепер удома?

Я відповіла, що поки вдома, а далі побачу. Катерина на мить затрималася, наче хотіла запитати ще щось, але лише побажала мені доброго дня.

За кілька хвилин я почула, як зачинилася її хвіртка. Повернулася на кухню, поставила каструлю на плиту й побачила на столі маленьку баночку, яку сусідка забула забрати.

Увечері я віднесла її до паркану. Катерина вийшла, забрала баночку й запропонувала мені кілька цибулин тюльпанів, які викопала восени й зберігала в підвалі.

Я взяла їх, подякувала й наступного дня посадила біля Михайлових груш. Навесні на тому місці з’явилися перші зелені листочки, а згодом розкрилися темно-рожеві квіти.

Катерина іноді зупинялася біля паркану й дивилася на них. Ми могли поговорити кілька хвилин, навіть посміятися з того, як невчасно випав дощ, але до моєї кухні вона більше не заходила без запрошення.

Якось Оксана побачила нас із сусідкою за розмовою й пізніше спитала, чи ми вже помирилися.

— Ми й не мусимо все життя сваритися, — відповіла я. — Просто тепер кожна знає, де закінчується її подвір’я.

Того вечора донька допомагала мені розкладати свіжовипрані рушники, а я розповідала їй, як добре цього року зацвіли груші. Ми домовилися, що влітку онуки приїдуть на два тижні й допоможуть збирати ягоди.

Наступного ранку я вийшла в сад із маленькими ножицями, щоб зрізати кілька тюльпанів для кухні. За парканом Катерина поливала розсаду, а на дорозі хтось вів велосипед.

— Гарні в тебе квіти, Галю, — гукнула сусідка. — Добре, що прижилися.

Я подякувала й зрізала ще один тюльпан, трохи нижчий за решту. Поставила квіти у вазу на кухонному столі, біля якого колись ми з Катериною проводили цілі години.

Тепер за цим столом я частіше розмовляла з донькою, сестрою або людьми, яких сама запрошувала. А коли мені хотілося побути наодинці, я могла спокійно пити чай, дивитися на сад і не пояснювати нікому, чому сьогодні не відчиняю дверей.

Тюльпани простояли майже тиждень. Останнього дня я винесла їх до компостної ями, вимила вазу й поставила на стіл свіжу гілочку груші, яку зламав нічний вітер.

На ній уже розпускалися білі квіти. Я поставила вазу так, щоб їх було видно з мого місця біля столу, й узялася готувати сніданок.

You cannot copy content of this page