fbpx

До РАЦСу приїхала і рідна сестра Володі. Але її настрій мене засмутив. Після розписки я підійшла до неї, щоб запросити до себе на застілля, але та відмовилася, сказала, що чоловік погано почувається. Я не наполягала, але коли ми залишилися з Ольгою наодинці, вона сказала: “Думаєш, тобі все вдалося? Затягти мого брата під вінець? Нічого в тебе не вийде. Квартира буде мого сина. В нас з ним вже давно домовленість щодо того”

Після РАЦСу ми планували посидіти в нас дома, бо які ресторани в наш час, та й не молоді ми вже, щоб таке організовувати. Але рідна сестра Володі не захотіла приймати запрошення.

Вона дочекалася, поки її брат віддалиться від мене і сказала впевненим голосом: “Думаєш, така розумна? Нічого в тебе не вийде! В нас з братом вже давно домовленість, що його квартира в центрі міста, моєму сину переходить”.

Мій чоловік рано покинув мене. Йому б ще жити та творити, але, на все воля Божа. Нашій дочці Богданці на той час було п’ятнадцять років.

Я вирішила, що буду зберігати пам’ять чоловіка, тому на чоловіків і не дивилися. Працювала я вчителем англійської мови, трішки допомагали батьки з села, і якось поставила свою Богданку на ноги.

Прийшов час і дочка вилетіла з рідного гнізда. Я за Богданку не хвилювалася, бо зять мій дуже добра і розумна людина. За два роки діти подарували мені онучку, а ще за два і онука.

На вихідних ми часто зустрічалися, або ж я просто забирала онуків до себе, щоб діти змогли трішки відпочити.

Про себе я й не думала, а про чоловіків тим більше.

Та все змінилося, коли в нашу школу перевівся працювати Володимир Ярославович.

Високий, злегка сивуватий чоловік, з милою усмішкою відразу кинувся всім в очі.

Одного разу до мене підійшла директорка і сказала, що він багато про мене розпитував, і що він холостяк.

Я тоді лише посміялася, але згодом ми зрозуміли, що нам справді добре і цікаво разом.

Ми ходили в театр і на каву. Ми ніби заново почали жити.

Моя дочка відразу ж побачила в мені зміни і скажу відразу ж, що була за мене дуже рада.

– Нарешті твої очі сяють, мамочко.

Дружини Володі не стало п’ять років тому, а дітей в них не було. Він дуже гарно ладнає з моєю дочкою і її сім’єю. Ми водили моїх онуків на морозиво і він говорив, що ніколи раніше не був таким щасливим.

Все закінчилося тим, що він попросив моєї руки.

Я думала що це жарт, але ні.

– Мамо, ти ще думаєш? Та ти світишся від щастя! Ми живемо на іншому кінці міста, до тебе не часто навідуємося. І ось нарешті я не буду за тебе хвилюватися. Володя Ярославович та людина, з якою тобі разом йти по життю.

Після слів дочки я погодилася вийти заміж.

Дочка допомогла підібрати мені сукню на торжество. В ресторан після РАЦСу ми вирішили не йти. Я сама приготувала багато страв і дочка дещо привезла.

До РАЦСу приїхала і рідна сестра Володі. Але її настрій мене засмутив.

Після розписки я підійшла до неї, щоб запросити до себе на застілля, але та відмовилася, сказала, що чоловік дома залишився, бо погано почувається і вона змушена поїхати.

Я не наполягала, але коли ми залишилися з Ольгою наодинці, вона сказала мені: “Думаєш, тобі все вдалося? Затягти мого брата під вінець? Нічого в тебе не вийде. Квартира буде мого сина. В нас з ним вже давно домовленість щодо того”.

Ну навіщо мені його квартира в 60 років? Скажіть, будь ласка? Я тільки почала жити. В мене є свій дах над головою, донечка і чудові онуки. А найголовніше, чоловік, з яким я зустріну старість…

А як би ви реагували на таких “родичів”?

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page