Все полетіло шкереберть. Навіть не знаю, чи увійде ще колись життя у звичне русло.
Ми з чоловіком і двома дітками жили в Ірпені, купили два роки тому там квартиру.
Коли все почалося, ми виїхали до мами Слави в Ужгород, і правильно зробили: наш будинок зруйновано.
Потім Славу мобілізували і через два місяці його не стало…
А ми залишилися жити у Галини Макарівни, адже повертатися нікуди. Та й лихо таке разом легше пережити, так мені, принаймні, здавалося.
Я знайшла в Ужгороді роботу адміністратором, діти, син і донечка, ходять тут в школу.
До того, як все сталося, я у нас в Ірпені перед Покровою завжди замовляла генеральний клінінг.
Як я вже сказала, Славу чотири місяці тому забрала рф, ми зараз у свекрухи під Ужгородом. Але я вирішила не міняти традицій, виділила 3 тисячі гривень, хотіла зробити подарунок Галині Макарівні.
Три дні тому, коли вона була на роботі, а я у мене був вихідний, бо я працюю позмінно, я викликала службу з прибирання, двох жінок, які працюють в дуеті.
Як же дівчата все вимили! І вікна, і кухню просто до блиску, і в кімнатах у кожному куточку прибрали-помили, квартира свекрухи засяяла!
Я приготувала смачну вечерю й чекала повернення Галини Макарівни, уявляла, як вона зрадіє.
Але я дуже помилилася.
Галина Макарівна просто розлютилася. Кричала так, що шибки дрижали. Що я, мовляв не мала права таке робити в її домі, не спитавши у неї. Що вона не терпить хазяйнування чужих людей в її квартирі й таке інше.
Сказала, що більше мене й дітей терпіти не збирається, і щоб ми перебиралися куди хочемо, шукали собі інше житло. Дала нам на це тиждень.
Отже, вже три дні ми не розмовляємо, а я шукаю квартиру в Ужгороді. Мені необхідно орендувати щось саме тут, адже в мене робота, а у дітей школа.
Зриватися і їхати знову кудись далеко не хочемо, дуже це все не просто…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.