До закриття магазину залишилося півгодини. На вулиці зіпсувалася погода, поодинокі перехожі бігли додому, їх підганяли пориви вітру. Я дивилася крізь скляні двері на важку синю хмару і думала, як піду додому в одних босоніжках і легкому сарафані.
У цей момент в магазин зайшла маленька дівчинка років шести.
Вона озирнулася, пройшлася по магазину, підійшла до виходу.
– Тьотю, а можна я погріюся у вас, – запитала дівчинка тоненьким голоском.
– А чому ти додому не йдеш? – запитала я здивовано.
– Не хочу, – відповіла дівчинка і відвернулася до дверей.
– Ну погрійся, – сказала я і почала готуватися до закриття магазину.
Дівчинка вийшла разом зі мною з магазину, коли я пішла додому.
Я подивилася їй услід, вона побрела в бік багатоповерхівок недалеко від магазину.
Наступного дня перед закриттям магазину ця дівчинка знову зайшла погрітися.
– Тебе як звуть? – запитала я.
– Іра, – тихо відповіла дівчинка.
– А мене Оля, – сказала я, – а чому ти не хочеш додому йти?
– Мене Максим і Сашко ображають, – сказала дівчинка тремтячим голосом.
Було видно, що вона готова заплакати.
– А хто це? – запитала я.
– Мои старші брати, – відповіла Іринка.
– Зрозуміло, а мама і тато їх не сварять? – запитала я.
– Ні, їм ніколи, вони Танюшкою займаються, – відповіла дівчинка.
-Твоя сестра? – здогадалася я.
– Так, їй шість місяців скоро, – кивнула Іринка.
Тут я помітила, що Іра не зводить очей з пачки печива.
– Ти голодна? – Запитала я.
– Трошки, – відповіла дівчинка.
Я дала їй молоко з булочкою. Дівчинка почала жадібно їсти.
– А в дитячий садок або школу ти ходиш? – запитала я.
– Ні, в школу мені ще рано, а в дитячий садок мене мама не пускає, – серйозно відповіла дівчинка.
– Як це не пускає? – здивувалася я.
– За Тетянкою треба допомагати стежити, по молочку бігати, – зітхнувши, пояснила дівчинка.
– А брати що роблять? – Запитала я.
– А вони вчаться, їм ніколи, – сказала Іра, доїдаючи булочку.
Перед закриттям магазину дівчинка пішла. Трохи подумавши, я зателефонувала одному своєму знайомому, який служить в поліції і пояснила суть справи.
Він пообіцяв передати інформацію до відділу у справах неповнолітніх.
Наступного дня я з хвилюванням чекала дівчинку, а поруч зі мною сиділа співробітник поліції.
Як тільки Іра зайшла, жінка з нею заговорила. Ще раз попросила розповісти причину, чому дівчинка не бажає йти додому. Потім запропонувала поїхати з нею.
Іра, як не дивно, погодилася.
Кілька днів дівчинка не приходила, і я турбувалася, що зробила тільки гірше.
Через чотири дні Іра зайшла в магазин разом з жінкою.
– Олю, це моя мама, – радісно сказала Іринка.
Я вирішила, що мама дівчинки прийшла лаятися через те, що я в поліцію повідомила, але не вгадала.
– Ми прийшли вам подякувати сказати, що я і не знала, що хлопчики ображають Іру, у нас молодша дочка дуже примхлива, вимагає багато уваги, сил ні на що не залишається, – зніяковіло пояснила жінка.
– А чому Іра не ходить в дитячий садок? – запитала я.
– Вона не любить його, відпочатку плакала, у мене нерви не витримували щоразу відривати дочку від себе і силою запихати в групу, – зітхнувши, пояснила жінка.
– Я так переживала, що нашкодила Ірі, – сказала я.
– Ні, до нас прийшла жінка з поліції разом з Ірою і почала питати про моїх синів, про те, що вони ображають її, – сказала мама Іри, – ми їх запросили для бесіди, все виявилося правдою. Вона з ними поговорила і хлопчаки обіцяли більше Іру не ображати.
Іринка з мамою пішли, а я залишилася в збентеженою. Сподіваюся у Іри все буде добре і її брати стримають своє слово…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
