fbpx
життєві історії
– Доброго дня, Марія Миколаївна – голос зрадницьки тремтів. – Мені потрібна допомога. Моя дочка – їй 10 місяців… Ми не впораємось без вас. – Сльози зрадницьки котилися по щоках, я не могла промовити більше жодного слова. Всі репетиції – коту під хвіст

– Доброго дня, Марія Миколаївна, – скажу я. – Мені потрібна допомога. Моя дочка – їй 10 місяців. Ускладнення – повна глyхота. Я збираю документи для комісії.

Потрібно пройти диспансеризацію.

– Ну, записуйтеся через систему і приходьте, – скаже мені завідувачка. – В чому проблема?

– Проблема в часі. Його нема. Багато лікарів, багато аналізів, ЕКГ, все в різні дні, в різних філіях. Якщо проходити в загальному порядку, то диспансеризація займе пару тижнів. А у мене немає пару тижнів. Мені терміново потрібно робити доньці втручання. Справа в тому, що равлик в вусі може закостеніти, і потрібно встигнути поставити прибори до того, як це станеться. І тоді моя глуха дитина буде жити повноцінним життям.

Я вдома репетирувала цей текст, вимовляла його з холодною відстороненістю.

Ну, пішла…

– Доброго дня, Марія Миколаївна… – голос зрадницьки тремтить. – Мені потрібна допомога…  Моя дочка – їй 10 місяців – перенесла хворобу… Ускладнення – повна глyхота…

Сльози котяться по щоках, потворно морщиться обличчя. Всі репетиції – коту під хвіст.

– Заспокойтеся, – каже завідувачка і йде прикрити двері кабінету, в які хтось постійно намагається заглянути.

– Чим можна допомогти?

– Диспансеризація, – насилу вимовляю я і поринаю в глухі ридання.

– Давайте, мамо, заспокоюється. Це життя. Не можна здаватися. Я допоможу вам всім, чим можу. Завтра зможете прийти до мене прямо з ранку? Зібрати всі аналізи і прийти з малятком? Я візьму вас за руку і проведу по всім лікарям…

– Я не записана, – бубоню я.

– Зрозуміло, що не записані. За записом буде дуже довго…

Вона сама сказала мій текст. Вона все знає. Я витираю сльози.

– Дякую вам.

– Все. Заспокойтеся. Ви потрібні дочці. Завтра чекаю вас в 9. Ось направлення на аналізи.

Я згадую, що в моїй кишені лежать гроші. Це хабар.

Наша країна бореться з корупцією. Не можна брати і не можна давати хабарі. Це правильно.

“Якщо кожен почне з себе і буде усвідомлено робити вибір не годувати корупціонерів, то ми зможемо перемогти корупцію,” – думала я. І натхненно багато років йшла цьому правилу.

А потім у мене захворіла дочка. І я готова була дати хабара всьому світу, щоб лікарі поставилися до неї з великою увагою, щоб не сталося недбалості, щоб помітили щось, що важливо для постановки діагнозу, щоб часу не було упущено.

Тому що закони про боротьбу з корупцією пишуть люди зі здоровими дітьми.

Коли стає страшно за життя дитини, нормативні формулювання бліднуть в тумані реальності, і стає очевидно, що вилікувати дитину від хвороби і залишитися законослухняним громадянином в нашій країні поки що неможливо…

– Дякую Вам, Марія Миколаївна, – кажу я і намагаюся перекласти гроші зі своєї кишені в її.

Мені дуже треба пройти диспансеризацію за один день, і дуже треба, щоб завтра не з’ясувалося, що вона – на конференції, на зустрічі або приймає в другу зміну.

– Приберіть гроші, – похмуро каже Марія Миколаївна. – За кого ви мене маєте?

Вона і правда образилася. А я не хочу її образити. Вона мені потрібна.

– Але ось хоч цукерки візьміть!

– Я роблю свою роботу. І мені за неї платять. А гроші вам на лікування дочки дуже знадобляться. До завтра!

Я, злегка розгублена, виходжу в коридор. Яка гарна, порядна жінка. Треба ж…

Я уявляла собі все інакше…

Я готувалася до боротьби з байдужістю і бюрократією. А тут – людяна людина, а не посадова особа…

О 9 ранку наступного дня я з донькою стою під її дверима. Я не боюся її, і не чекаю поганого. Вона виходить з кабінету, посміхається моїй дочці, каже мені привітно:

– Ходімо!

Ми йдемо по коридору. З різних сторін до завідуючої кидаються люди зі своїми питаннями. Вона миттєво перемикається, відповідає точно і по суті, всіх пам’ятає, з усіма люб’язна.

Яка складна робота – завідувати. Цікаво, просто лікарем бути простіше? Марія Миколаївна допомогла нам пройти диспансеризацію за один день. Без грошей, цукерок і т. д.

Я розповіла про неї чоловікові.

– І це звичайна поліклініка! Напевно вона копійки отримує за цю напружену і відповідальну роботу.

– Такі, як вона, справжні, не за гроші працюють. За чисте сумління…

В силу необхідності, ми періодично з донькою ще з’являлися в поліклініці.

Щоразу Марія Миколаївна, зустрічаючи нас в коридорі, питала, як справи, як Даринка. Вона пам’ятає нашу історію.

Хоча такі історії – це її робота, і їх у неї мільйон. А просто вона працює… за покликанням. І отримує зарплату чистою совістю. І посмішками здорових за її участі дітей…

Сьогодні я купила букет з жовтих троянд. І прийшла до неї без приводу. Вона як завжди зайнята, летить по коридору, за нею свита прохачів. Я приєднуюся до них. Вона мене помічає.

– Щось трапилося? – питає. – Як донька?

– Дочка відмінно.

– Слава Богу…

– Так… Марія Миколаївна, я хочу подарувати вам цей букет. Просто так. Це моє крихітне дякую вам, яке просто створить вам сонячний настрій…

– Ну ось, придумала! Невгамовна, – каже Марія Миколаївна і… посміхається. Перший раз бачу її посмішку – зазвичай вона зосереджена.

– Візьміть. Це ж просто квіти. Жовті троянди. Вісники розлуки. Сподіваюся, ми більше ніколи не побачимось з поганого приводу.

– Це точно, – сміється завідуюча, і, ніяковіючи, бере букет.

– Марія Миколаївна, на нараду, терміново, вас чекають!!! – кричить їй медсестра, і Марія Миколаївна миттєво стає серйозною і поспішає в кабінет…

На її кабінеті, до речі, висить табличка. Там написано, що вона – лікар вищої категорії. Я не знаю, що це означає в медичній ієрархії, але за людськими мірками це чиста правда.

Вона – Людина вищої категорії.

Таких, як вона, одиниці. Але сам факт їх існування дає нашій загрузлій в корупції країні шанс, що туман розсіється. Просто треба почати з себе… Я йду додому, до Даринки, і я щаслива…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – uol

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook