– Добрий день, Наталія Михайлівна, ваш син знову не хоче додому повертатися, – повідомила по телефону класний керівник.
– Зараз приїду, – відповіла, важко зітхнувши, Наталя.
Відправившись в школу, жінка зателефонувала чоловікові, який був на зміні: – Твій синок знову учудив: не хоче додому йти.
– Чому твій? Загальний у нас син.
– Ні, саме твій, бо весь в тебе: такий же впертий. А у мене є свій син: мій старшенький.
І після цієї фрази Наталія перервала розмову. Андрій – молодший син – навчався в третьому класі і з ним, як вважала Наталя, одні проблеми. А Вітька – старший син Наталії від її першого кохання – Сергія.
Наталя по молодості років бігала за Сергієм, впевнена в тому, що доб’ється свого. Але від Сергія їй залишився тільки Вітька, якого вона народила. До п’яти років виховувала одна, в надії, що Сергій повернеться в селище і вони зійдуться.
Але тут став доглядати за Наталею, В’ячеслав – неодружений, недавно відслужив хлопець. Наталя була трохи старша за нього, та ще з дитиною. Але Славка не подивився на її «посаг»: полюбив і одружився.
Але ось Наталя так і не полюбила Славку, хоч і народила ще одного сина. Для В’ячеслава обидва хлопці були рідними, а Наталя, сама того не бажаючи, виділяла старшого. Між старшим сином і матір’ю з’явилося взаєморозуміння без слів. А молодший Андрій залишався як би на «відшибі». Тільки з батьком хлопчик відчував себе затишно і під захистом.
Кращі речі, іграшки мати купувала Вітька, найдорожчий велосипед теж йому. Старший брав все як належне, а молодший починав розуміти різницю між собою і старшим братом. Але найобразливіше було, коли за відсутності батька Вітька ображав Андрія.
Тому якщо батько був на зміні, Андрій вже кілька разів відмовлявся повертатися додому. Одного разу його знайшли в сусідньому дворі на лавці, пару раз він допізна простояв в школі, поки не подзвонили Наталії і не запропонували забрати дитину.
Цього разу Андрій знову залишився після уроків, поки класний керівник, йдучи додому, не помітила його.
– Андрію, ти чому в школі? – поцікавилася вона. – Що трапилося, чому не йдеш додому.
Андрійко мовчав, опустивши голову. Він знав, що класний керівник подзвонить матері і вона обов’язково прийде за ним. Цього і хотів хлопчисько. Він чекав мати в надії, що вона прийде, обійме його і скаже: «Синку, підемо додому, пізно вже, їсти пора».
Але все його мрії розбивалися, як тільки мати з’являлася на порозі школи:
– Не дитина, – схопивши сина за руку, обурювалася Наталія, – що ти мене ганьбиш? Ось прийдемо додому, насварю, не подивлюсь на батька – твого заступника. Покарання одне мені з тобою.
У будинку старший брат Вітька підливав масла у вогонь, розповідаючи, що успіхи Андрія в школі не бозна які, вчиться з двійки на трійку, дисципліна кульгає. Мати нила, шкодуючи себе і лаючи Андрюшку і його батька В’ячеслава. По суті, вона зганяв злість на молодшого сина і чоловіка за нездійснену мрію жити з коханим.
В’ячеслав терпів претензії дружини і її несправедливе ставлення до молодшого сина. Але стався нещасний випадок і В’ячеслава не стало. Наталя, поплакала, стала розшукувати Сергія – свою першу любов. «Забудь» – говорили їй родичі, – чудес не буває».
Але диво все ж сталося: знайшовся Сергій, на той час вже два рази розведений. І тут з новою силою спалахнула любов Наталії та Сергія, утворилася сім’я. Старший син Вітька і при В’ячеслава жив розкошуючи: ніхто його не ображав. А при рідному батька і тим більше не життя, а суцільні поблажки.
А Андрійко з підліткового віку почав підробляти, бо кожен день дорікали шматком хліба. Одного разу розвантажуючи фрукти, познайомився з чоловіком років сорока, який по-батьківськи почав ставитися до Андрія.
– Зайвий я, дядьку Василю в сім’ї, – поскаржився якось Андрій.
– Це як же – зайвий? – дивувався Василь.
– А ось так: зайвий син у батьків. Є у них один син, мій старший брат, а я як би випадковий, нелюбимий чи що.
– Це ти кинь! Ніякий ти не зайвий. Раз ти народився на білий світ, значить є для тебе призначення якесь. І я точно знаю, що твоє призначення – не фури розвантажувати і оголошення по під’їздах розклеювати, а щось більше, значуще для тебе і для інших людей. Я ж бачу: ти тямущий, тому вчися, пробивайся і не здавайся. А сім’я твоя – це справа тимчасова. Виростеш, буде у тебе своя сім’я.
– Дякую, дядько Вася, ти мене розумієш.
– А так і повинно бути на світлі: у кожної людини має бути інша людина, який би його розумів.
Андрій став наполегливо займатися: з відстаючих вибився у відмінники. Школу закінчив хоч і не відмінно, але майже без трійок.
І як ви думаєте, ким став Андрій? Хорошою, успішною, шанованою людиною. Але до цього йому довелося пройти нелегкий шлях. Тепер Андрій В’ячеславович адвокат для неповнолітніх. Він не просто захищає підлітків, стали на злочинний шлях, а й намагається зрозуміти причину їх вчинків.
І багатьом підліткам допомагає стати хорошими людьми. Андрій пам’ятає, як був він зайвим сином в сім’ї і розуміє, що багато йде з сім’ї. Він вдячний тому випадково зустрівся, в його житті дяді Васі, який просто зрозумів його і знайшов потрібні слова.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
