– …А я ось стегенця взяла курячі, прямо кілька упаковок, на них акція хороша, ти бачила? – голосно говорила жінка років шістдесяти в магазині своїй подрузі.є
– Цибулю взяла, морквину, рис. Зроблю сьогодні плов з курячим м’ясом в казанку. До речі, дуже вигідне блюдо виходить і на кілька раз вистачає. У мене всі люблять, їдять із задоволенням! Особливо зять, його взагалі від плову за вуха не відтягнеш! Тільки от не знаю, як я це все дотягну зараз до будинку… Набрала знову на п’ять пакетів, а мені адже ще за котячим кормом треба зайти!
– Так он там корм для тварин, дивись, якого тільки немає! Куди ти будеш ще заходити, йди візьми тут, я постою з твоєї візком…
– Нелі, тут ми корм не беремо, дуже дорого. У мене біля будинку магазинчик є, там дешевше. Там і куплю. Тільки як ось зараз потягну все це.
…Жінки стояли попереду мене в черзі на касу. У одній з них на руці була корзина з сирком і парою бананів, а інша тримала перед собою дійсно великий візок продуктів.
Делікатесів у візку не було, продуктовий набір вельми нагадував «кошик споживача».
Набір явно не тішив око. Ні фруктів, ні цукерок, ні зелені. Майже всі продукти з візка літній покупниці в цей день продавалися «з акції».
– Ну подзвони рідним, нехай допоможуть! – знизала плечима приятелька з кошиком на руці. – І правда, як ти це потягнеш все… До зятя подзвони, який плов у тебе любить. Мабуть, не на роботі сьогодні, субота ж. Нехай прийде до магазину і візьме сумки!
– Так як він прийде, якщо живе на іншому кінці міста. Не буду ж я чекати півтори години, поки він приїде…
– Стривай, ти ж говорила, дочка і внуки з тобою живуть? Причому тут це? Або я чогось плутаю?
– Дочка і внуки з нами, так! А зять у своїх батьків, що тут незрозумілого! – роздратовано пояснила жінка з візком. – Приходить до нас на вихідні. Ось сьогодні приїде ближче до вечора, напевно, може, ночувати залишиться. Тому я і в магазин побігла з ранку, треба ж щось готувати, годувати сім’ю…
– Весело у вас… Слухай, і давно вони так живуть? Він у своїх батьків, вона з дітьми – у своїх?
– Та майже з самого початку так, вісім років уже… У його батьків трійка велика, спочатку після весілля дочка з зятем стали жити там, а й трьох місяців не протрималися. Світланка моя НЕ ужилась зі свекрухою, там дама з характером, чи знаєш. Не так сидиш, не так свистиш… Приїхали до нас. Тут онук старший уже появився, у нас стало тісно, в двокімнатній квартирі дві сім’ї, дитина кричить, дурдом…
– Ну, відправила б їх на знімне житло…
– Зять пропонував, але Світлана моя ні в яку, побоялася, що без мене з дитиною не впорається. Онук у нас старший – це був кошмар, кричав ночами безперервно. В результаті зять з’їхав до своєї матері. Йому там і на роботу ближче і місця більше. Так і живемо. Думали вони грошей підскладають і кредит возьмуть, коли Світлана з декрету вийде. Але тут друга дитина у них появилася. Донечка, ось рік виповнився нещодавно. Внучка спокійна, не те, що онук! Просто золота дитина, небо і земля.
– Ну так зараз-то чого? Відправляй дочку з дітьми до чоловіка, а то що це за родина? Старший уже великий, першокласник, молодша, кажеш спокійна… Нехай знімають квартиру та живуть самі!
– Тань, ну як відправити? По-перше і школа тут у нас під вікнами. Переводити в першому класі дитину в інше місце? Шукали цю школу, пробивалися до певної вчительці, а тепер піти невідомо куди? Дитина тільки тут звик трохи… Він у нас, знаєш, непростий. Нервовий, стомлюється легко…
Дама з візком уже підійшла до каси і спритно стала викладати свої продукти на стрічку.
– Квартиру тут вони не знімуть, район у нас дорогий, – продовжувала вона монолог. – По-друге, як Світла буде одна з двома? Старшого до пів на дев’яту відведеш, о дванадцятій вже треба забрати. А маленька спить в цей час. Невже будити? І вдома не залишиш… У будь-яку погоду з коляскою, ну як? Старшого обідом треба годувати, уроки з ним робити. Молодша лізе, займатися не дає. Куди я їх відправлю? Ні, нехай поки живуть у нас…
– Слухай, але це ж не діло, так жити. Він там, вона тут… Це не сім’я…
– Ой, та чому не справа-то? Нормальна сім’я. Кажу ж, кожні вихідні зять у нас. У суботу приїжджає, ночує, спілкується з дітьми. У неділю йдуть кудись гуляти, в парк або на майданчик. На каток ходили в минулий раз… Увечері в неділю їде до себе. Дзвонить кожен день, спілкується і з дружиною, і з дітьми… А як люди живуть, коли чоловік на вахту їде на півроку? Повно таких сімей!
Дама вже розплатилася і почала перекладати покупки у пакети, вийняті звідкись із кишень.
– Я взагалі не розумію, чому більшість так реагує – ну, мовляв, це не сім’я… Нам так зручно! Невже, щоб була сім’я, обов’язково треба вивертатися навиворіт, жити по чужих кутках, тягати однієї коляску на п’ятий поверх, мучити дітей? Я ось думаю, наші б без нас давно вже розлучилися, Світлана б завила вже від битовуху! А так все добре. Ми з нею готуємо по черзі, за дітьми стежимо і батько допомагає. Ось внучка підросте, піде в сад, можливо будуть думати щось про кредит, а поки так.
А ви згодні з думкою про те, що «така сім’я – це не сім’я»?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!