fbpx

Дочка і зять з дітьми жили у нього в селі, але там тяжка зима і приїхали два місяці тому до нас у Київ. П’ята ранку. Онуки лопочать по квартирі, кричать, хряпають дверцятами холодильнику, дочка вже варить собі і зятю каву. Дуже важко витримати, нам з чоловіком ще хочеться спати в такий ранній час, а вони зовсім цього не розуміють і не поважають. От що значить, вийшла Софійка заміж за селюка. – Мамо ну вони ж діти! В цей час вже зі мною курочок годують! Соня втнула таке, ми оговтатися не можемо

Дочка і зять з дітьми жили у нього в селі, але там тяжка зима, і приїхали два місяці тому до нас у Київ. Ми маємо трикімнатну квартиру, тому відмовити не могли та й не по-родинному це було б. Пустили, але життя настало нелегке.

У нас з чоловіком дочка і син. Син Денис старший, живе у Франції, родина у нього там, приїздить дуже не часто, вже більше року не бачилися. Дочка Софійка на шість років за нього молодша, у неї також вища освіта, але вона нею не скористалася для влаштування достойного рівня свого життя.

Соня втнула таке, від чого ми з чоловіком ще досі не оговталися.

Живемо ми в Києві, маємо квартиру хорошу трикімнатну, дочці, поки вона навчалася в університеті на психолога, орендували кімнату, щоб їй ближче добиратися. Ми сподівалися, що дочка довчиться, а вчилася вона чудово, і буде вести свою практику, або ж гарно влаштується: зараз такі спеціалісти всюди, на будь-якому пристойному підприємстві, фірмі і так далі треба, не кажучи вже про сімейних, дитячих фахівців.

Соня ж познайомилася з Назаром, хлопцем з села, яке розташоване не дуже далеко від столиці у сторону Житомира, але досить маленьке і глухе.

Вискочила вона за свого Назара заміж і подалася за ним у ту глухомань, хоча ми пропонували їм залишитися у місті, обіцяли допомагати на перший час з  орендованою квартирою, поки свою не куплять.

Але діти сказали, що їм не треба: у Назара від батьків у селі залишився чудовий будинок, а на сусідній вулиці живе його бабуся, якій треба допомагати.

Оті живуть вони там вже шість років, Соня зараз у другому декреті. Старшій онучці Василинці 5 років, малому Данилкові два рочки. Зять працює водієм у якійсь фірмі, заробляє наче непогано, ну а Софійка ж дома поки що, але вона працевлаштована дитячим психологом у школі у трохи більшому селі недалеко від їхнього.

Ми з чоловіком досі не оговталися від такого вчинку дочки, адже стільки надій на неї покладали, вкладалися, вчили! Ми коли до них іноді приїжджаємо в теплу пору року, то мені так тяжко дивитися на свою витончену освічену Софійку, зігнуту в тому городі з сапою, вам не передати! Ну але ми з чоловіком любимо дочку, хоч досі не змирилися з її вибором.

Але моя розповідь про те, що ми, на жаль, дуже важко і раніше витримували візити дочки з родиною до нас, хоч і самі їх запрошуємо завжди. Хочеться ж з онуками погратися, погуляти, щось їм купити з одягу-іграшок, місто і цікаві місця показати, бо що вони там бачить у своєму хуторі? Однак їхні приїзди – ще те випробування бул завжди.

А тепер ми разом живемо вже кілька місяців!

Ми ніколи і подумати не могли, що наша міська донечка так легко перейде на ці сільські режими життя, так само звикли і Василинка з Данилком.

П’ята ранку, вихідний. Але в будинку – ніякої тиші. Онуки вже лопочать по квартирі, кричать, хряпають дверцятами холодильнику, дочка вже варить собі і зятю каву, Назар хлюпається у душі.

Це дуже важко витримати, нам з чоловіком ще хочеться спати в такий ранній час, а вони зовсім цього не розуміють і не поважають. От що значить, вийшла Соня заміж за селюка!

Якось днями я зробила дочці зауваження, мовляв, нам з батьком спати хочеться, ми весь тиждень на роботі, і щоб у нас був гарний настрій бавити онуків, нам треба виспатися, а Соня мені у відповідь, сміючись:

– Мамо ну вони ж діти! В цей час вже зі мною курочок годують! Та і ми з Назаром не можемо спати, коли сонечко встало, так же можна весь день проспати, а ранок – це найкращий час! Чим раніше встанеш – тим більше встигнеш! Йдіть краще з нами каву пити!

Та яка там кава о 5.30 ранку??? Нам з чоловіком хочеться голови під подушку заховати, щоб нічого не чути і подрімати. Але тут до нас пробираються діти, і починається:

– Бабусю-дідусю, а куди ми сьогодні підемо?

Словом, не просто нам даються цізимові місяці з родиною дочки. І чим ми старші стаємо, тим важче, а насправді хочеться відпочити в тиші.

Та старість не за горами, хто нам потім допомагати буде? Син далеко, а Соня, хоч і в глухомані, але все ж поруч. Ось і терпимо з чоловіком сільську родину нашої дочки, бо і любимо, та і саме вони, скоріше за все, нас доглядатимуть у похилому віці.

Але як же добре, що скоро весна і всі вони поїдуть у своє село!

Автор – Олена К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото – Ibilingua.com

You cannot copy content of this page