Усі подруги мені свого часу говорили, що це нерозумна витівка і не можна так багато допомагати дорослим дітям. Проте я відчувала свою потребу. І коли дочка попросила пожити з ними тиждень, щоб доглянути онука, поки вона готує важливий проект на роботі, я без роздумів погодилася.
Виявилося, що допомогти потрібно не лише з онуком, а й робити все по дому. Оскільки Маша весь час проводила за своїм проектом, а зять цілодобово пропадав на роботі, домашніми справами займатися лишалося тільки мені, щоб вони були не голодні та в оселі було більш менш чисто.
Найняти хатню робітницю не було можливості, тож весь домашній побут також ліг на мої плечі. Але ж я подумала, що тиждень – не такий уже великий термін, і мовчки взяла на себе цю ношу, хоч і страшенно втомлювалася всі ці дні.
І все б нічого, та тільки один тиждень перетворився на два, а потім і розтягнувся на цілий місяць. Дочка успішно реалізувала один проект і швидко взялася за другий, який їй одразу запропонувало керівництво. А тому потреба у няньці для дворічного онука нікуди не зникла.
Ніхто не просив мене затримуватись на довше. Але нащо ці прохання, якщо я й сама все розумію?
Я просто розуміла, що вони без мене не впораються, тому я сама вирішила залишитися жити у дочки. Хоча, треба сказати, замість подяки від дітей я найчастіше отримувала лише косі погляди та пирхання, Маша постійно висловлює якесь незадоволення.
Згодом діти взагалі почали дорікати мені в тому, що я все роблю не так. І до того ж, ніхто жодного разу не сказав мені прямо, щоб я поверталася до своєї квартири.
Адже, між іншим, я була б рада це почути і зі спокійною душею повернутися до комфортного спокійного життя, коли час належить тільки мені, я й відпочити можу і зайнятися якимись своїми власними справами.
Але замість того, щоб подбати про себе, я продовжую досі терпіти несправедливі нападки і докори дочки й навіть зятя.
Незважаючи на те, що доводиться у всьому собі відмовляти та жертвувати душевним спокоєм, я рада бути корисною для дочки та зятя. Крім того, проводити стільки часу з онуком – справжнє щастя для мене!
Я вірю, що зрештою діти оцінять мої старання і неодноразово подякують. Напевно, їм просто потрібен час, щоб усвідомити свою неправоту по відношенню до мене. А якою б я була матір’ю, якби не дала їм цього часу?
Тому поки що я взагалі не належу собі, а тільки готую, прибираю, прасую в родині дочки і няньчуся з маленьким Макарчиком.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.