Дочка з чоловіком і дочкою після 24 лютого переїхали жити з Миколаєва до нас, на Захід України. Ми відразу сказали, що нічого платити за комуналку і купувати з продуктів не потрібно. Я і варила і пекла і догоджала. А недавно діти лишили на мене онучку і поїхали в місто “на гульки”. Коли повернулися, навіть хліба не купили. Я вже хочу, щоб вони від нас з чоловіком з’їхали, бо сил моїх більше немає на це дивитися.
Наш зять з Миколаєва. Коли дочка виходила заміж, ми й гадки не мали, як все обернеться. Весілля ми відгуляли п’ять років тому. Діти жили спершу на орендованій, бо у свахи моєї є ще два сина.
Одному вісімнадцять років, а наймолодшому лише чотирнадцять. Вони мріяли про донечку, але Боженька дарував їм одних козаків.
Коли наша Світланка сказала, що чекає дитинку, ми почали підганяти їх з квартирою. Не гоже це по чужих кутах з дитиною маленькою мотатися.
Ми з чоловіком пообіцяли, що допоможемо. Так і вийшло. Перший внесок за іпотеку ми з чоловіком заплатили, решту діти взяли на себе.
Свати щось також допомагали, але не так сильно. Я їх розумію, в них ще двоє дітей, яких потрібно на ноги ставити.
В нас окрім Світланки є ще старший син. Євген давно одружений. В них з невісткою гарна сім’я.
Ось ми й помагали дочці, як могли.
Самі ми з чоловіком живемо в своєму будинку за п’ять кілометрів від області. Але ми самі з Заходу України.
Все б було добре, та після 24 лютого наше життя, як і більшості українців, змінилося.
Дочка з зятем і дочкою приїхали перелякані до нас.
Скільки ми пережили, поки вони доїхали, один Господь знає.
Я почала дітям і внучці догоджати.
Відразу всіх ми попередили, що нічого купувати не треба. Я сама з чоловіком оплачувала комунальні. Лише через пів року зять влаштувався на роботу. Дочка ж в декреті.
Я і варила і пекла і дитину їм бавила. Але така ситуація, що триває вже півтора року, почала діяти мені на нерви.
Річ в тім, що діти не звикли економити. Зять розуміє, що ми все оплачуємо, за всі продукти платимо, тому на свою зарплату вони шикують.
Дочка може “фукати” на суп, який я приготую, або з плову відбирати і викидати у смітник м’ясо, біля якого є трішки сала. Зять те саме. То йому котлети чимось дивним пахнуть, то вареники в яких мало начинки а багато тіста.
Мене це сильно почало дратувати. Я зриваюся на чоловіка, хоча прекрасно розумію, що він тут ні до чого.
Недавно молодь поїхала в місто. Мало того, що я онучку весь день доглядала, так вони навіть не додумалися хліба купити.
Ну звикли, що все батьки на блюдечку принесуть.
Я вже дочці почала натякати, що треба щось міняти, що так далі тривати не може, але Світлана ніби мене не чує.
Я так хотіла, щоб вони жили зі мною, але через півтора року я мрію, щоб вони з’їхали десь на орендовану квартиру і дали мені спокій.
Чи правильно буде, якщо я напряму це скажу дітям? І що робити, якщо вони образяться? Я дуже цього боюсь…
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
