– Дочка з чоловіком завжди жили окремо! Почекай, це скільки років ми вже з батьком удвох? З весни одинадцятого року… Квартира у нас маленька, двокімнатна. Ми в ній ремонт зробили під себе – не суперкрутий, звичайно, але освіжили інтер’єр. Шпалери нові поклеїли, стелі побілили, поклали ламінат. Ліжко поставили в спальню собі, ми ж все життя на дивані спали… А тут дочка дзвонить і заявляє – ми з Максимом подумали і вирішили пожити у вас! Ви ж не проти?
…У напівпорожній районній поліклініки на дивані біля одного з кабінетів, сиділи дві жінки років шістдесяти і потихеньку ділилися новинами.
– Нічого собі! – стрепенулися співрозмовниця. – От не мала баба клопоту! Чого це вони так вирішили, до батьків на голову впасти? Те прямо самостійні такі були, з дому втекли мало не в двадцять років, то тепер, бачиш, – «можна до вас». Чого ж сталося?
– Та нічого такого не сталося, – зітхнула жінка. – Просто їм житлове питання вирішувати треба вже нарешті! Скільки можна вже по чужих кутках… Зараз ось господар знову їм ціну за квартиру підняв і нічого не вдієш, не подобається – з’їжайте. А нове житло зняти не так-то просто, це знову агенту заплати, заставу залиш, переїду з місця на місце…
– А дітей-то у них немає ще?
– Ну які діти в орендованій квартирі, Віро… Тому дочка переживає, їй адже вже тридцять. Розмови про кредит у них йдуть з самого початку. Ще до весілля планували збирати перший внесок, але де там… То одне, то інше. Те зуби лікували, то дочка тут півроку без роботи сиділа, не зі своєї вини – так вийшло. В результаті час йде, а вони все в тій же чужій квартирі, за яку платять, між іншим великі гроші…
– За скільки років порахуй, скільки вони грошей переплатили в цю прірву! Я, Вірі, розумом-то все розумію, але мені так не хочеться зараз з молодими з’їжджатися, ти б знала! У нас вже з чоловіком свій розклад. Я спати лягаю рано, при світлі спати не можу, а він читає, то передачі якісь дивиться. Як ми з ним будемо в одній кімнаті тулитися? Ні телевізора подивитися нормально, нічого…
– Так, проблема! І це ж надовго, виходить? Не на один рік?
– Звичайно, не на один. Дочка каже, звичайно, що будуть намагатися збирати якомога швидше. На її зарплату жити, його відкладати. Але в будь-якому випадку року три-чотири все це займе, не менше. А скільки їх, тих років, взагалі залишилося…
– Ну і скажи доньці відверто, що ви з батьком проти їх заселення на ваші голови! Ну а що? Вам треба про себе подумати. Дочка-то невже не розуміє, що нічого хорошого на старості років з дорослими дітьми жити? Пересварилися там все…
– Дочка каже, що вони з чоловіком вдома майже не бувають, ввечері приходять, перекусять чогось і спати. Може в такому режимі і нічого… Хоча ось теж, я в десять спати лягаю зараз, а вони тільки в цей час з роботи прийдуть, воду включать, каструлями загримлять. Не розслабишся в своєї квартирі!
– А свати їм допомогти не можуть?
– У сватів трьокімнатна, але там брат зятя з дружиною і дитиною. Наших там точно не чекають. Чоловік каже – доведеться, напевно, потіснитися… А я ось прямо не хочу і все! Але це ж неправильно, напевно, не пустити рідну дочку? Тим більше, що вона тут в квартирі прописана взагалі-то…
Як вважаєте, дочка дійсно в цій ситуації неправа? Не просто самої на голову до батьків звалитися, але ще і чоловіка свого притягти! Дорослі вже, свої проблеми повинні вирішувати самі, а не чіплятися до людей похилого віку.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!