fbpx

Дочка з сином пробули у Франції 7 місяців. А повернулася моя донечка геть іншою! Чоловік на передовій, а вона по салонам і в спортзали, а мені сказала, що коли я стану старою, вона мене в приватний пансіонат для літніх віддасть. Звичайно, зять-офіцер зараз гарні гроші. Була в них у гостях першого січня, так дочка мені таке сказала, що відійти не можу досі

Коли війна накрила Україну, моя дочка Уляна з дитиною, як і тисячі інших жінок, виїхала тимчасово в іншу країну. Поїхали вони у Францію до Улянкиної шкільної подруги, та допомогла їм оселитися й облаштуватися.

Онук там вчився у школі, а Уляна підробляла в салоні краси у цієї ж подруги, яка є його власницею. Дочка там навіть грошей підзаробила, на скільки я розумію, хоча й не зізнається.

Мій зять Павло – офіцер, він відпочатку на фронті, постійно молюся за нього гарна він людина.

А от дочка моя дуже змінилася, не впізнати дитину. Дуже гірко від цього.

Повернулися вони з онуком Матвійком два місяці тому. Спостерігаю я, як тепер живе моя дочка і сум бере за душу, ну хіба ж так можна? Тим паче, в той час, коли стільки людей все втратили, коли чоловік її бореться за Україну?

Звичайно, зять зараз гарні гроші отримує і їй пересилає, але все одно так не можна, я вважаю.

Чоловік на передовій, а вона по салонам і в спортзали, машину їй пригнали з Європи, зараз на курси водійські ходить. в ресторани часто з подружками навідується. Я звичайно за дочку радію, але змінилася Улянка дуже.

Була в них у гостях першого січня, так дочка мені таке сказала, що відійти не можу досі, як згадаю – і сльози навертаються.

Якось слово за слово і заговорили ми з Уляною про мою старість, про те, що вона в мене єдина дочка, то їй мене й доглядати, а я їй нашу зі спочилим чоловіком квартиру залишу. А вона мені й сказала на це:

– Та не треба мені, мамо, квартири, у нас своя є і ще купимо, заробимо з часом. А я якщо чесно, не збираюся я тебе в старості доглядати, витрачати на це час, забираючи його у себе й своєї родини, це не правильно. Я пожила в Європі і зрозуміла, як правильно жити, щоб щасливою бути. У них це нормально – віддавати похилих рідних людей у пансіонати для літніх, там старенькі у своєму колі, серед своїх, знаходять собі компанію за інтересами. А діти й онуки іх провідують, додому на свята беруть. І це правильно! Ніхто нікому не заважає жити, ніхто нікого не обтяжує. Тому я теж маю намір так вчинити, якщо виникне потреба за тобою доглядати – влаштувати тебе в гарний приватний пансіонат, де тобі буде добре й догляд хороший. Ти й сама, якщо подумаєш, зрозумієш, що так краще для всіх буде. А квартиру твою можна буде продати і з тих грошей якраз пансіонат оплачувати.

Ось таке сказала мені єдина дочка, такий новорічний «подарунок» я отримала. Тепер навіть боюся думати про свою старість, нікому я не потрібна буду.

Всім бажаю добра і миру, і тільки радості в новому році.

Автор – Олена Федорівна К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com

You cannot copy content of this page