Якось так виявилося, що я тепер повинна дочку і зятя утримувати на повному пансіоні, поки вони собі на квартиру збирають. Ось вже не гадала, що на старості років обзаведуся подібною розвагою. А дочка ще й обурюється, мовляв, а як ти думала, ми ж на квартиру накопичуємо!
Прийшли до мене жити молоді, дочка Оленка і зять Микола, майже відразу після весілля. Хочемо, кажуть, на своє житло заробити, збирати будемо. Ну, у мене двокмнатна квартира, я сама – збираєте, живіть, а що робити? Я уже хоч і на пенсії, але продовжую працювати. З роботи поки не просять, а вдома що цілими днями робити? Та й на одну пенсію можна зуби на полицю покласти.
Перший місяць якось я не звернула увагу, купують вони щось додому чи ні. Це було літом, я тоді з дачі привозила продукти, та й сама часто там тижнями жила, щоб молоді удвох побули. Дачка у мене в межах міста, тому на роботу я і з неї їздити могла.
Потім, правда, зарядили дощі, похолодало, я вирішила, що не варто ризикувати і морозити старі кісточки, додому поїхала. А вдома почала помічати, що в холодильнику, якщо я туди нічого не покладу, якось порожньо. Мені одній багато їжі не треба, але я вважала абсурдно жити в одній квартирі, а готувати собі окремо, дітям окремо.
Тільки ось наварю я каструлю супу чи борщу, всі його і їдять. А щоб продукти купити, навіть не запитають жодного разу, чи треба щось. Максимум – хліб або майонез купують. І так у всьому було.
Я дітей їжею не докоряла, можливо, думаю, з грошима не дуже у них. Вже якось ще протягнемо. Піднімати тему грошей було якось незручно. Подумають ще, що я скнара і за ними шматки рахую, недобре якось.
Але дні летіли, продукти так і не купувалися, на комуналку діти теж не скидалися, а мої фінанси вже не витягали. Коли в рахунок почали включати опалення, я зрозуміла, що вже не зможу повністю комунальні закривати, щоб ще і на їжу залишалося.
Спочатку урізала раціон. Раніше готувала і супи наваристі, на вечерю м’ясо або рибу, курку і гарнір, салат якийсь. Тепер же і супець став пісніший, і м’ясо з рибою рідше. А молоді тільки уминають, хліба більше їдять і по другій порції собі кладуть. До весни дожили абияк, я свої накопичення розпатрала всі. За літом, думаю, легше стане, адже дача виручає.
Тільки ось сил на цю дачу все менше. Раніше я собі тільки вирощувала, тому що дочка завжди відмовлялася щось брати, а тепер ось доводиться більше працювати. А недавно стояла в магазині і думала, що купити – курку на суп і друге або пральний порошок, який закінчується. Зрозуміла, що так вже не можна. Вирішила поговорити з дочкою.
Попросила Оленку повернутися з роботи додому раніше, щоб поспілкуватися без зятя. Вона здивувалася, але виконала моє прохання. Я довго не могла почати розмову, але все-таки зуміла висловити свої думки і запитати, чи не хочуть діти взяти участь у фінансовому питанні, а то мені самій вже дуже важко.
– Мамо, а сенс нам тоді жити з тобою, якщо ми будемо тобі віддавати гроші? Ми ж на квартиру накопичуємо. Сенс проживання з тобою, щоб максимально відкладати. А так нам простіше квартиру орендувати.
Я не знайшла, що відповісти, вважала за краще згорнути тему. Але вночі не могла заснути, все думала над словами доньки. Адже неправда – на орендованій вони б витрачали набагато більше, там же ще господарям платити. А тут я всього лише прошу допомагати платити за комуналку і давати трохи грошей на продукти.
Може я, звичайно, не права, треба дати дітям спокійно накопичити на квартиру. Але ось сил тягнути все на собі у мене вже не залишається. Тому поставлю їм все ж таки умову: або беруть участь в оплаті комунальних і продуктів, або і справді тоді нехай переїжджають на окреме житло.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
