Дочка, зять і двоє онуків переїхали до нас в село з Чернігова, це за 30 кілометрів від обласного центра.
Звичайно, ми самі їх запросили, у нас спокійніше, ніж у місті. Та ось минули майже чотири місяці і я дуже втомилася від дочки та її сім’ї. Поясню, чому.
Раніше дочка із зятем жили у місті за 30 км від нас. Ну а тепер зі зрозумілих причин живуть вже четвертий місяць у нас. Зять працює програмістом, дочка у декреті.
Півроку тому ми купили у Чернігові квартиру. Хоча я сама мріяла жити в обласному центрі, але доньці потрібніше, віддали. У квартирі треба робити ремонт, але не встигли.
Спочатку ми прийняли дочку з родиною з усією душею, все господарство, приготування було на нас. Багато допомагали з дитиною. Я з самого початку говорила: не витрачайте гроші на господарство, ми всі працюємо, гроші їє, збирайте на ремонт та обстановку у майбутній квартирі, адже все це колись закінчиться. Мій чоловік чекав грошей на квартиру зі звільнення на пенсію.
Спочатку все було добре, але згодом ми з чоловіком дуже втомилися, фізично і морально.. Початком було те, що зять почав перебирати їжею: люблю, не люблю, потім, наприклад, з салату вибирати і викидати маслини; у фаршированих перцях їсть лише начинку і постійно мені каже, що він не любить перці.
Ми займаємо зал, вони кімнату дочки. Спочатку я пропонувала помінятися кімнатами, але вони не захотіли.
А тепер увечері раніше не можу лягти, бувало, втомлюсь, засну, дочка прийде в нашу кімнату, онук старший завжди в нас грає, я сплю, він по мені лазить, і зять прийде, сидить. Дочка з онуком, бог із ними, але із зятем так не комфортно спати при чужому чоловікові. А буває так все дратує, що з собою не впоратися.
Кілька разів доньку вимовляла, щоб він не заходив, начебто добилася. Але сумно і прикро, що самі вони цього не розуміють. Зять працює, але комунальні послуги, продукти – все залишилося на нас. Мені вже втомилися тягнути дві родини і грошово та фізично, але за цю втому відчуваємо провину – адже вони не зі своєї волі переїхали до нас, і дочка ще побоюється з дітьми повертатися у Чернігів.
Гірко це самій усвідомлювати, але не можу дочекатися, коли діти з’їдуть, але вже передбачаю, що й тоді нам доведеться їздити до них допомагати. А хочеться так вже на пенсію і пожити для себе хоч на старість.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
