Ми з чоловіком Денисом досить молоді. Але до 35 років встигли заробити на кілька квартир у столиці та одну у передмісті.
Дуже часто чую, що ми молодці, що заробили дітям на майбутнє житло. Але насправді наше нерухоме майно лише наше!
– Дочко, ну як ти так можеш говорити! У вас же є можливість, як це ви не допоможете дітям? Оленко, це не по-батьківськи, – дивується моя мама.
У нас двоє дітей. Ми виховуємо Анжеліку і Тимофія так, щоби вони ні на що не претендували. Ми вирішили, що перепишемо на них велику квартиру в передмісті у 100 квадратів, продавши її. Їм вистачить на дві маленькі студії не далеко від метро, а ремонт хай роблять самі. І це ми зробимо лише в тому випадку, якщо вони навчатимуться на бюджеті, як ми з Денисом свого часу.
Ні я, ні чоловік не вважаємо, що ми зобов’язані забезпечити дітей будь-яким майном та допомагати у купівлі житла чи авто. Ми дозволимо їм вступити туди, куди вони хочуть, і наймемо найкращих репетиторів. Дамо їм усе, щоб вони мали старт. На цьому – все. Далі – самі, як ми.
Наші з Денисом батьки наших поглядів не розділяють і не розуміють. Я дуже люблю і поважаю своїх батьків, чоловік також. Коли потрібно, ми допомагаємо їм фінансово: поїздки на море, необхідний одяг або техніка, якщо зламався холодильник, наприклад.
Коли я читаю, що батьки повинні оплачувати ділям весілля, автомобілі та інші бажання, мені стає сумно. це не правильні погляди, тому у нас у цілому і країна невдах, бо молодь не звикла сама чогось досягати. Ми з Денисом – інші і хочемо, аби і наші діти були самостійними і здатними самотужки досягати своїх цілей.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com