Напевно, ви будете вважати мене поганою людиною, але я особисто шкодую про те, що народила цю дитину, так буває. І я не збираюся ні перед ким виправдовуватися, адже добре знаю характер своєї дочки. Повірте, на моєму місці і ви зробили б такі висновки.
У тридцять років я дізналася, що стану мамою. Але вже тоді я знала, що буду матір’ю-одиначкою. Тато втік, не витримав вантажу відповідальності і просто зник із радарів. Але я вирішила народжувати.
Як знаєте, гроші з неба не падають. Тому ні про який декрет не могло бути й мови. Я залишала доньку зі своєю мамою, а сама йшла працювати. Робочий день з 7 ранку до 9 вечора сам по собі вимотував.
Але після цього не наставав відпочинок, адже треба було ще дбати про немовля. Яке, треба сказати, вже тоді почало виявляти характер.
Але час не стоїть на місці, і ми з мамою абияк пережили цей період. Йому на зміну прийшло дитинство та школа. Напевно, це нормально, що першокласники можуть заявити, що йдуть з дому? Таке буває, навіть у нормальних сім’ях – діти люблять ображатися з вигаданих приводів.
Але моя дочка двічі тікала, і її не могли знайти кілька днів. А їй тоді їй не було й дев’яти років.
Що ми тільки не пробували. Намагалися поговорити. Жодного діалогу. Я погана, бо погана, крапка. А бабуся взагалі стара та неприємна. Їй потрібні друзі і більше ніхто. Нескінченна низка фахівців радила всяку нісенітницю: знайти спільне хобі, витрачати більше часу на спілкування, познайомитися з її друзями.
Це все не працювало від слова зовсім. Покарання і обмеження також не працювали.
До слова, бували в нас і нормальні періоди. Ну як, нормальні? Просто дочка мовчала і не обзивала старших.
Від нас з мамою вимагалося лише мовчки готувати їжу, застеляти ліжка, прати. Робити все те саме, що й завжди, намагаючись при цьому зайвий раз не розмовляти з «дитиною». І, Боже борони, не говорити їй йти в душ. З цього приводу вона завжди мала особливий пунктик.
Тепер їй 18 років. І якщо раніше я називала проблемами її втечі, гнів і сцени, то тепер я хотіла б все повернути назад. Ми влаштували її до коледжу, до якого вона, ясна річ, не ходить.
На роботу дочка також не хоче. Хоча грошей я намагаюся їй не давати. День вона проводить або вдома або з друзями.
Якщо між нами виникає конфлікт, вона обіцяє мені, що піде з дому назовсім. Їй подобається думати, що вона не пропаде без материнського нагляду. А я знаю, що її оточення ні до чого доброго не приведе. Раніше це були юнаки старші за неї, а тепер це дорослі чоловіки, незрозуміло з якою кашею в голові.
Я втомилася дуже працювати за трьох. Мама отримує копійки пенсії, дочка лише витрачає, а я роками не виїжджала за межі міста. Хіба це нормально?
Залишити квартиру хоча б на кілька днів не можу. Боюся уявити, що за кубло зустріне мене після повернення. Це навіть якби я мала гроші на відпочинок. Але їх, на жаль, немає.
Намагалася познайомитися із чоловіками. Чесно сказати, було нелегко. Я дуже віддалилася від протилежної статі. З усіма цими домашніми проблемами забула, що таке чоловіча увага. Коли нарешті з’явився дуже цікавий претендент, все знову закінчилося сумно.
Дочка побачила, що мені дзвонять, взяла трубку і, поки я цього не бачила, наговорила про мене купу поганого. Що я міняю чоловіків щодня, що погано ставлюся до неї і таке інше. Можливо, їй і не повірили, але, погодьтеся, складно починати стосунки з жінкою, яка має ось таке створіння в ролі доньки?
Я доросла людина і розумію поняття добра та зла. Також маю якісь принципи. Але, зрозумійте мене правильно, кінця та краю цьому немає. Через доньку я не можу нормально жити.
Відпочити – не можу. Знайти чоловіка – теж ні. Навіть просто побути хоча б тиждень у тиші та спокої немає жодної можливості.
Якоїсь миті я й зловила себе на думці, що шкодую про те, що взагалі привела на світ цю людину. Дев’яносто відсотків моїх невдач трапляються саме через це необдумане рішення. І, найголовніше, я не бачу жодних перспектив. Заміж ми її не видамо. А змінитись вона не зможе. Повірте, це її єство, природа.
Безвихідна ситуація, з якої неможливо вибратися. Тепер, коли я читаю новини чи дивлюся телевізор, завжди помічаю сюжети про поганих батьків. Можливо, справа далеко не в них, а саме у їхніх дітях? А батьки ламаються через постійне емоційне напруження. Хто знає, як воно насправді. Як то кажуть, чужа сім’я – темний ліс. А виходу з цього кола не бачу.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.