– Максиме, у тебе є час, щоб посидіти з дітьми завтра? Ми з Юстиною хочемо на кілька годин поїхати у справах.
Максим зупинився посеред кімнати, затримуючи погляд на дружині. Його обличчя було напружене, наче це питання викликало у нього внутрішній конфлікт. Він відклав телефон і, тяжко зітхнувши, відповів:
– Мар’яно, ми ж домовлялися, що тепер час для себе. Ми все життя жили для дітей. А тепер, коли нарешті маємо можливість пожити для себе, ти хочеш, щоб я знову повернувся до цих обов’язків? Ні, вибач, але це не для мене.
– Максиме, це ж на кілька годин! Не кожен день, не постійно. Діти люблять тебе, а ти — їх. Хіба тобі шкода провести з ними трохи часу? — голос Мар’яни затремтів, хоч вона намагалася виглядати впевненою.
Максим глянув на дружину так, ніби не розумів, як вона не бачить очевидного. Потім він повернувся до вікна і промовив:
– Ми з тобою своє вже віддали. Виростили дітей, навчили життя, дали їм усе, що могли. Настав час, щоб вони самі несли відповідальність. А ми? Ми заслужили спокій. У нас є наші мрії, наш час, наші бажання. І я не збираюся все це знову відкладати.
– Але ж це сім’я, Максиме! Ми повинні підтримувати одне одного. Хіба ти не хочеш бачити, як твої онуки ростуть, як вони радіють, коли ти поруч? Це не лише обов’язок, це радість!
Максим похитав головою, його голос був спокійним, але твердим:
– Радість? Яка радість, коли ти відчуваєш, що знову опинився у ролі вихователя? Ні, Мар’яно. Я більше не готовий. І ти не повинна цього від мене вимагати.
Мар’яна мовчала, дивлячись на чоловіка. Її серце стискалося від його слів, але вона знала, що сперечатися не має сенсу. Вона розуміла, що Максим звик захищати свою свободу, навіть якщо це коштувало теплих стосунків із дітьми та онуками.
Минали тижні. Юстина, їхня старша донька, після того, як почула відмову батька, теж охолола. Вона більше не телефонувала, а її візити стали рідкісними. Замість щирих розмов за чаєм — короткі повідомлення на телефоні: “Як ви?”, “Чи все гаразд?”. Максим сприймав це як норму, навіть радів, що його не турбують. Але Мар’яна все частіше почувалася самотньою.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, Мар’яна не витримала:
– Максиме, ти помітив, як віддалилися Юстина і хлопці? Вони більше не дзвонять, майже не приїжджають. Мені здається, ми самі створили цей холод.
– Ми дали їм свободу — так само, як заслужили її для себе. А якщо вони не хочуть її використовувати, це не наша провина, — відповів Максим, навіть не підводячи голови від газети.
– Свободу? А хіба це свобода — бути чужими для власних онуків? Вони навіть не знають, що я для них спекла пиріжки минулого тижня, бо не приїхали. І навіть не подзвонили, щоб сказати, що не зможуть. Це нормально?
Максим зітхнув і відклав газету:
– Мар’яно, ми не можемо знову жити для них. Вони дорослі, у них своє життя. А нам треба дбати про себе. Тобі вже не 30, і мені не 40. Ти думаєш, я хочу провести старість у клопотах?
Мар’яна замовкла. Але її серце не знаходило спокою. Вона все частіше згадувала дитячий сміх у домі, теплі обійми онуків і те, як Юстина колись дякувала їй за допомогу.
Через кілька років ситуація змінилася. Максим почав частіше скаржитися на біль у суглобах, а Мар’яні ставало важче самостійно справлятися з повсякденними справами. Одного дня, коли Максим повернувся додому після консультації у лікаря, Мар’яна сиділа на кухні, дивлячись на телефон. Вона довго вагалася, але врешті набрала номер Юстини.
– Алло? Мам, це ти? — голос доньки був спокійним, але відчутно відчуженим.
– Так, Юстино. Нам із татом… потрібна допомога. Може, ти могла б заїхати, допомогти з покупками чи з чимось ще?
Юстина мовчала кілька секунд, а потім її голос змінився:
– Мамо, ми теж зайняті. У нас робота, діти, наші проблеми. Ти завжди казала, що кожен повинен жити своїм життям. Ми тепер живемо своїм.
– Але ж ми сім’я… Ми завжди підтримували вас.
– Сім’я? Підтримували? Мамо, а як щодо нас? Коли ми вас просили, ви теж вибрали свій спокій, – голос Юстини став холодним. — Вибач, але ми не можемо все кидати.
Розмова закінчилася. Мар’яна довго сиділа мовчки, дивлячись у вікно. В її серці було гірке відчуття, що слова доньки були правдою. Вона знала, що вони з Максимом самі вибудували цю стіну.
Згодом Юстина все ж почала зрідка навідуватися, але ці зустрічі були формальними. Онуки, які колись бігали по кімнаті з радісними вигуками, тепер сиділи у телефонах або взагалі не приходили.
Одного разу, коли Юстина з хлопцями гостювали, Мар’яна спробувала завести розмову зі старшим онуком:
– Назарчику, а як у тебе справи? Чим цікавишся?
Хлопчик навіть не відвів очей від екрану:
– Все нормально, бабусю.
Максим, який сидів поруч, уважно спостерігав за цим моментом. Він помітив, як Мар’яна витирає сльозу, і вперше за багато років відчув щось схоже на жаль.
Того вечора, після від’їзду Юстини, Максим обережно підійшов до дружини. Вона сиділа у вітальні, тримаючи старий фотоальбом із дитячими фотографіями.
– Може, ми все ж помилилися, Мар’яно, — тихо промовив він. – Може, треба було менше думати про спокій і більше — про теплі стосунки.
– Знаєш, Максиме, свобода без любові — це не свобода, — відповіла вона, не підводячи очей.
Ця ніч стала для них початком довгих розмов і спроб зрозуміти, як виправити те, що було втрачено. Але чи можна повернути теплоту, коли холод уже став звичкою?
А як ви, дорогі читачі, ставитеся до такого вибору? Чи можна знайти баланс між особистим часом і підтримкою сім’ї? Поділіться своїми думками в коментарях.
