Донька наближається до 40-ліття, а я досі не маю зятя. Так соромно перед сусідами, тож я вирішила сама підшукати Вірі чоловіка. Я ж не думала, що закінчиться все так плачевно.
Коли я вперше взяла на руки маленьку Віру, серце моє переповнилося такою радістю, ніби весь світ засяяв сонцем. То було в пологовому, де пахло свіжим молоком і надією. Чоловік покинув нас ще до того, як я відчула перші поштовхи в животі, але я не плакала. Навпаки, обіймала доньку і шепотіла: “Ми впораємося, моя золота”. Ті слова стали моїм оберегом на всі роки вперед.
Але тепер, коли Вірі вже майже сорок, та радість змішується з тривогою, що стискає в середині. Вона така гарна, розумна, з роботою, про яку мріють інші. Та чому ж досі сама? Сусіди перешіптуються, а я червонію, ніби то моя провина. Тож я вирішила: не чекатиму, поки диво станеться саме. Сама знайду їй пару, бо ж материнське серце знає краще.
Я виростила Віру самотужки, без жодної допомоги від тих, хто міг би простягнути руку. Мої батьки жили далеко, а родичі роз’їхалися по світу. Тільки я і вона – проти всіх бур. З самого дитинства я віддавала їй все найкраще: теплий одяг, книжки, уроки музики. Віра росла допитливою дівчинкою, з косичками, що гойдалися, коли вона бігала по подвір’ю. Вона любила малювати квіти і розповідати історії про чарівних принцес, але про хлопчиків – ні слова.
У школі подруги хвалилися першими симпатіями, а Віра тільки сміялася. “Мамо, нащо мені то? Краще з Оленою пограємося в шахи”. Олена, її найкраща подруга з дитинства, завжди була поруч. Вони разом ходили на уроки, ділилися секретами. Я думала: минеться, то ж вік такий. Але роки летіли, як птахи, і Віра так і не привела додому жодного хлопця. Навіть на випускний у школі вона прийшла з букетом від мене, а не від кавалера.
Університет змінив усе. Віра вивчала економіку, бо казала, що то стабільно. Вона повернулася додому з дипломом, очі блищали, як зорі. “Мамо, я знайшла роботу в фірмі, де платять добре!” – вигукнула вона, обіймаючи мене. Я пишалася, але в глибині душі турбувалася. У її віці я вже мала сім’ю, хоч і маленьку. А Віра? Жила зі мною, допомагала по господарству, але про особисте – мовчанка.
Одного вечора, коли ми пили чай на кухні, я не витримала. “Віро, а в тебе хтось є? Ти ж така гарна, чому сама?” Вона відставила чашку, посміхнулася м’яко. “Мамо, я щаслива так. Робота, подруги – цього досить”. Я кивнула, але в середині щось защеміло. Щаслива? Без чоловіка, без дітей? То ж не життя, а напівжиття!
Сусіди не давали спокою. Особливо Ганна, та, що з першого поверху. Вона завжди чує все через стіни, ніби має антени. “Олено, а твоя Віра досі без пари? Бідолашна, уже тридцять п’ять, а ні зятя, ні онуків”. Я червоніла, бурмотіла щось про кар’єру, але слова застрягали в горлі. Інші теж переглядалися: “Час минув, може, запізно”. То було, ніби колючки кололи – не боляче, але прикро.
Я почала з малого. Спочатку розпитувала Олену, подругу Віри. “Скажи, може, в неї хтось на прикметі? Хлопець з роботи?” Олена зітхнула: “Тітко Олено, Віра не шукає. Вона каже, що сучасні жінки можуть самі”. Сучасні? Я не розуміла. У наш час жінка без чоловіка – як дерево без коріння. Хто її підтримає, коли я постарію?
Тоді я згадала про знайомих. У мене є подруга Марія, з якою ми разом працювали колись. Її син Назар – йому тридцять вісім, гарний хлопець, інженер. Розлучений, але без дітей, тож свіжий, як ранкова роса. “Маріє, а твій Назар досі сам? Моя Віра теж вільна, може, познайомимо?” Марія засміялася: “Олено, то ж ідея! Він добрий, спокійний, любить тишу. Зустрінемося на чаї?”
Я обрала суботу. Віра мала повернутися з роботи о п’ятій, тож я спекла пиріг з яблуками – її улюблений. Марія приїхала з Назаром, він у сорочці, з усмішкою, що освітлює кімнату. “Привіт, тітко Олено, чули про ваш пиріг!” – пожартував він. Я розсміялася, серце калатало. Віра увійшла, скинула пальто, і отетеріла. “Мамо, що це? Гості?”
Я поспіхом усе пояснила: “То Марія, моя подруга, і її син Назар. Сідайте, чаю поп’ємо”. Віра кивнула, сіла навпроти Назара, але очі опустила в тарілку. Розмова текла: про погоду, про роботу. Назар розпитав Віру про її фірму, вона коротко відповіла: “Все гаразд, проекти йдуть”. Марія кинула погляд на мене – мовляв, старайся більше. Я намагалася: “Віро, а розкажи Назару про той твій похід у гори минулого літа!”
Вона знизала плечима: “То було просто прогулянка. Нічого особливого”. Назар посміхнувся: “Я люблю гори. Може, якось разом?” Віра кивнула, але без ентузіазму. Атмосфера густішала, як осінній туман. Коли гості пішли, Марія шепнула: “Вона якась холодна, твоя донька. Красива, але… дивна”. Я кивнула, але в середині щось подіяло, ніби грім грянув.
Тієї ночі я не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і думки кружляли вихором. Чому Віра така? Чому не дає шансу? Наступного ранку я не витримала. “Віро, що вчора було? Назар – гарний хлопець, а ти навіть не розмовляла з ним!” Вона відклала газету, подивилася спокійно. “Мамо, нащо? Я не шукаю чоловіка. Бачила, як подруги страждають: зради, бурі, розлучення. Краще сама”.
Її слова подіяли, ніби холодна вода з відра. “Але ж ти не можеш усе життя так! Я постарію, захворію – хто тобі допоможе? Олена одружилася, має дітей, скоро забуде про тебе”. Віра похитала головою: “Я впораюся, мамо. У мене друзі, робота, ти”. То було сказано з теплотою, але я відчула холод. Я ніби вперше побачила свою доньку.
Дні минали, а я не заспокоювалася. Почала переглядати оголошення в інтернеті – то нова мода. Знайшла профіль хлопця з нашого краю, Петро, вчитель. Написала йому від себе: “Моя донька Віра, 38 років, шукає серйозного”. Він відповів швидко, запропонував зустрітися. Я передала Вірі: “Диви, Петро пише, каже, ти сподобалася по фото”. Вона розсміялася: “Мамо, ти що, сама це зробила? Не треба, я не хочу”.
Але я не зупинилася. Згадала про родича, дядька Степана, чия донька Оксана вийшла заміж за фермера. “Може, їхній знайомий?” – подумала я. Подзвонила, розпитала. То був Іван, 40 років, з хобі – рибалка. “Він надійний”, – сказала я Вірі за вечерею. “Мамо, досить. Я люблю своє життя”. Її голос став твердим, як камінь.
Сором перед сусідами наростав. Ганна знову зачепила: “Олено, чула, ти сватаєш Віру? То добре, бо час іде”. Я посміхнулася крізь сльози: “Так, стараюся”. Вдома я плакала в подушку. Чому донька не розуміє? Уявляла, як сиджу сама, а Віра десь далеко, самотня в своїй квартирі.
Одного вечора Віра повернулася з роботою в руках – стопка паперів і ключі. “Мамо, я купила квартиру. Невелику, але свою. Поруч, щоб ти не хвилювалася”.
“Що? Навіщо? Ти ж у мене живеш!” Вона обійняла мене: “Я люблю тебе, але хочу незалежності. Буду приходити щодня, готувати, доглядати. Але про чоловіків – не треба”.
Переїзд був тихим. Віра пакувала речі, сміялася над моїми сльозами. “Мамо, то не кінець світу. Я щаслива”. Я допомагала, але серце стискалося. Тепер вона жила за два квартали, приходила з продуктами, ми говорили про все – крім того. Якщо я заводила про Назара чи Петра, вона змінювала тему: “А як твої квіти? Поливала?”
Марія дзвонила: “Ну що, як з Назаром?” Я зітхала: “Не склалося. Але я не здаюся”. Вона сміялася: “Ти вперта, Олено. Може, іншого знайдемо?” Я кивнула в трубку, хоч і не чула. В голові крутилися думки: а якщо Віра пошкодує? Якщо зрозуміє, що самотність – то пустиня?
Час минав, осінь золотила листя. Віра розквітала: нові подруги, курси малювання, поїздки з Оленою. Вона сяяла, ніби сонце. А я? Я все шукала. У церкві познайомилася з матір’ю хлопця, Богдана. “Він вдівець, добрий”, – подумала. Розповіла Вірі, але вона тільки посміхнулася: “Мамо, дякую, але ні”.
Одного дня, гуляючи з Ганною, почула плітки: “Віра твоя з кимось гуляла”. Серце закалатало. “З ким?” – спитала я. “Та ні з ким, жартую”, – розсміялася Ганна. Але то дало надію. Може, щось змінюється?
Віра приходила на свята, ми ліпили вареники, сміялися. “Мамо, ти найкраща”, – казала вона. Я обіймала її, але в середині турбота не вщухала. Що буде, коли я не зможу? Хто її захистить?
Я продовжую шукати. Бо люблю її більше за все. Може, десь є той, хто розтопить її серце. А ви, любі читачі, як думаєте: чи варто матері втручатися в долю доньки, чи краще відпустити і чекати чуда?
