– Доню, тобі всього двадцять два, а твоєму Вадиму шістдесят три! Твоє щастя вимірюється розміром його гаманця? – запитала я. – Це не твоя справа! У нас справжні почуття! – відповіла Оксана. Я знала, що цей багатий чоловік відвезе мою доньку далеко в Америку, і відчувала, що це початок справжнього лиха
Я – мати, яка все життя прожила заради своєї єдиної доньки, Оксани. Після розлучення з чоловіком, моє життя оберталося лише навколо її навчання, здоров’я і щастя. Я працювала на двох роботах, щоб забезпечити їй найкраще, мріяла, що вона вийде заміж за порядного хлопця, закінчить університет і стане успішною.
Здавалося, що все йде за планом. Але доля, як виявилося, мала на нашу сім’ю зовсім інші плани. Моїй Оксані було двадцять два, коли вона заявила, що має стосунки з чоловіком, який значно старший за неї.
І це був лише початок тих випробувань, які нам довелося пережити. З того моменту моє життя перетворилося на суцільний неспокій. Я відчувала тривогу, яка не давала мені спати, адже моє серце матері підказувало – щось не так.
– Ти не розумієш, мамо, це моє життя! – її голос зривався на крик, а в очах стояли сльози.
– Розумію, але коли це життя починає руйнуватися через твої нерозважливі рішення, я не можу просто стояти осторонь і мовчати! – я відчула, як моє обличчя стало гарячим від хвилювання.
– Це не нерозважливі рішення! Це мій вибір! Вадим дає мені те, чого ти ніколи не зможеш дати! Він бачив світ, у нього є статки, він знає, як жити! – вона кинула в мене ці слова, ніби гострі уламки скла.
– І ти вважаєш, що гроші – це все? Твоє щастя вимірюється розміром його гаманця? Тобі всього двадцять два роки! А йому вже за шістдесят! Він тобі в дідусі годиться, Оксано! – я спробувала говорити тихіше, щоб не привертати увагу сусідів, але мої емоції взяли гору.
– Це не твоя справа! У нас справжні почуття! Ти просто мені заздриш, бо в тебе такого ніколи не було! – це було найважче слухати.
Я замовкла, відчуваючи, як мене пронизує смуток. Це була моя донька, моя єдина дитина, яка щойно відреклася від мене.
Усе почалося минулої весни. Оксана щойно закінчила четвертий курс педагогічного університету. Я тоді вже звикала до думки, що скоро вона стане незалежною, знайде роботу, і я, можливо, зможу трохи відпочити. Ми жили в невеличкому містечку на заході України, у нашій двокімнатній квартирі. Наші доходи були скромними, але ми ніколи ні в чому особливо не бідували, бо я вміла економити.
Оксана завжди була вродливою та привабливою дівчиною, але дуже замкнутою. Хлопців у неї було небагато, і я завжди хвилювалася, що вона не зустріне того єдиного. Тому, коли вона сказала, що має когось, моє материнське серце спочатку зраділо.
– Мамо, я хочу тебе познайомити зі своїм… другом, – якось увечері сказала вона, трохи ніяковіючи.
– Другом? Це щось серйозне? – я посміхнулася, ставлячи чайник.
– Так, мамо. Його звати Вадим. Він… бізнесмен. І він трохи старший за мене, – додала вона, опустивши очі.
– Трохи? Це на скільки? Ну, на десять років, п’ятнадцять? – я думала, що це нормально для чоловіка, який вже чогось досяг у житті.
– На сорок, мамо. Йому шістдесят три, – прошепотіла вона.
Мій світ зупинився. Чашка з кухлем, яку я тримала в руці, мало не вислизнула. Я відчула, як холодний струмінь пробіг по спині.
– Ти жартуєш, доню? – моє запитання пролунало хрипко.
– Ні, мамо. І прошу тебе, не починай. Ми дуже добре одне одного розуміємо. Він – найкраще, що трапилося зі мною, – сказала вона рішуче.
Через тиждень вони приїхали. Вадим був високим, сивим, дуже доглянутим чоловіком із пронизливим поглядом, у дорогому костюмі. Його манера триматися виказувала впевненість і певну зверхність. Поруч із ним моя струнка, молода донька виглядала ще більш юною та тендітною.
Під час вечері, яку я приготувала, він поводився коректно, але постійно розповідав про свої поїздки до екзотичних країн, про свій великий будинок десь під Києвом і про те, як він дасть Оксані все, що вона заслуговує. Його слова звучали як вихваляння, але Оксана дивилася на нього з таким обожнюванням, що мені стало страшно.
– Я думаю, ми поживемо разом, Оксано, – сказав він, ніби оголошуючи вирок. – Куплю тобі новий автомобіль. А ти, – звернувся він до мене, – не хвилюйтеся за доньку, я про неї подбаю.
Я відчула себе приниженою, ніби він купував не лише подарунки для моєї доньки, а й мою згоду.
– Вадиме, – почала я, намагаючись зберегти спокій, – я буду спокійна, лише коли бачитиму, що моя донька щаслива. І нехай вік – не перешкода, але я хочу бути впевнена у ваших намірах.
– Мої наміри найсерйозніші, – посміхнувся він, і ця посмішка здалася мені фальшивою. – А вже за кілька місяців ми поїдемо до Сполучених Штатів. У мене там справи, і ми хочемо пожити там деякий час.
Ця новина пролунала, як грім серед ясного неба. Сполучені Штати! Це ж інший кінець світу!
– Донечко, ти впевнена? А як же твій диплом? Ти ж мріяла викладати в школі! – я майже благала її.
– Я не хочу більше вчителювати. Це нудно і низькооплачувано, мамо, – її слова були холодними. – Вадим відкриє мені власний бізнес там. Бутик одягу чи щось таке.
Я розуміла, що боротися з цим марно. Оксана була засліплена його грошима і обіцянками. Вона переїхала до нього в Київ. Я намагалася дзвонити щодня, але наші розмови ставали все коротшими й напруженішими.
– Донечко, як ти? Він добре до тебе ставиться? – постійно питала я.
– Мамо, все прекрасно! Припини мене контролювати! – відповідала вона роздратовано.
У кінці літа вони полетіли. Прощалися ми швидко, на київському вокзалі. Вадим навіть не вийшов із машини, просто махнув рукою. Оксана міцно обійняла мене, але її очі вже світилися нетерпінням, а не любов’ю.
– Я буду дзвонити, мамо, – сказала вона, поспішаючи до таксі.
Перші тижні все було начебто добре. Вони оселилися в Нью-Йорку, у розкішних апартаментах, як вона мені розповідала.
– У нас тут неймовірний краєвид на річку Гудзон! Я ходжу на курси англійської, мамо. І ми вже шукаємо приміщення під бутик!
Я зітхала з полегшенням. Можливо, я помилялася, і Вадим дійсно зробить мою доньку щасливою.
Але одного листопадового ранку, коли в нас вже випав перший сніг, мені подзвонили не з її американського номера, а з незнайомого.
– Мамо, – її голос був ледь чутним, схлипуючим, – забери мене звідси! Прошу тебе, забери!
Мене пройняло холодом.
– Донечко! Що сталося? Де ти? – я мало не впала зі стільця.
– Вадим… він… не випускає мене з дому. Він не дає мені грошей, забрав мій паспорт і телефон. Це його стара знайома дала мені свій мобільний на хвилину, поки він спить. Він взагалі не спить вночі. Він постійно мене підозрює, вважає що я зраджую йому з кимось. Він став іншим, мамо! Він не випускає мене з квартири!
Мій світ захитався. Мій кошмар став реальністю.
– Де він зараз? Ти можеш добратися до аеропорту? – мій розум працював блискавично.
– Ні, мамо. Він ніколи мене не відпустить. Він встановлює свої правила, змушує мене ідеально готувати, постійно дивиться, як я одягаюся. Я стала його… річчю, мамо!
Ми домовилися, що вона спробує втекти, коли він вийде до магазину. Я почала шукати гроші на квиток до Нью-Йорка. Це була величезна сума для мене. Мені довелося продати усі золоті прикраси, позичити гроші у всіх знайомих. Я була готова на все, аби врятувати доньку.
Через три дні я вилетіла. Переліт був найважчим у моєму житті. Я не спала, постійно дивилася на фото Оксани і благала долю, щоб вона була в безпеці.
Вона зустріла мене в аеропорту. Вона була бліда, схудла, з темними колами під очима.
– Донечко! – я кинулася до неї, і ми довго обіймалися.
– Він… він мене знайшов! Він бачив мене, коли я вибігла з під’їзду! Він забрав мій багаж! Він казав, що поверне мене назад! – вона тремтіла.
– Ти не повернешся нікуди! Я з тобою! – я міцно стиснула її руку.
Ми поїхали не в наш готель, а на таксі одразу до поліцейського відділку, що був найближчий до аеропорту. Я розповіла про його погрози, про замкнення в квартирі, про забраний паспорт. Поліцейські викликали перекладача. Вони порадили нам звернутися до соціальних служб і написати заяву.
Я заплатила за два квитки на найближчий рейс додому. Вона була зломлена, згасла. Вона плакала майже всю дорогу.
– Мамо, вибач мені. Я була такою, сліпою, – вона шепотіла.
– Все буде добре, донечко. Головне – що ти вдома, – я заспокоювала її, хоча сама ледве стримувала сльози.
Ми повернулися через два дні. Я привезла її до нашої маленької, затишної квартири. Вона заснула у своєму ліжку, і я сиділа поруч, гладячи її по волоссю. Її коштовності, подаровані Вадимом, залишилися там. Її плани, мрії – теж.
Минуло три місяці. Оксана одужує повільно. Вона не хоче виходити з дому, не відповідає на дзвінки подруг. Вона кинула навчання. Я намагаюся її підтримати, зрозуміти, але її біль занадто глибокий. Вадим дзвонив кілька разів, погрожуючи судом, вимагаючи повернути його речі, але ми змінили номери і не відповідаємо.
Я сподіваюся, що час вилікує її рани. Я вірю, що вона знову знайде себе. А поки що я просто поруч.
Чи правильно я вчинила, забравши її звідти таким чином? Як мені допомогти своїй доньці повернути довіру до життя? Що б ви зробили на моєму місці?
