— Доню, я ж тебе ростила, ростила, а ти тепер мене прийняти відмовляєшся??? — кричить мама у слухавку.
Почалося це півроку тому, коли не стало мого батька. Мені вже трохи за 40, моїй мамі майже 80. Мама живе окремо, але вже півроку вона щодня мені дзвонить, пише і проситься жити до нас, каже, що перепише на мене одразу квартиру.
Ми живемо в одному місті, і я раз на тиждень у неї обов’язково буваю, але частіше не виходить, бо ж робота, менший син ще підліток, донечка вже студентка.
Розумієте, хоч у нас і трикімнатна квартира, і є для мами місце, я не хочу жити з мамою, вона ще досить крепка жінка. Вона себе ще доглядає, готує, прибирає.
Моя мама дуже авторитарна. Все моє дитинство вона наказувала мені, як жити. Я й вчитися пішла туди, куди сказала мама, а не туди, куди хотіла, не на ту професію, про яку мріяла. І тепер все життя про це жалкую.
Я й заміж вийшла у 22 роки, бо мама вже кричала, пора, що люди скажуть, пора нам онуків. Але Бог нам довго з чоловіком не давав діточок. Слава Богу, з чоловіком мені пощастило, і про свій шлюб хоча б я не шкодую. Все склалося добре.
Коли мама до мене все життя приходила в гості, вона завжди вказувала і вказує, де в мене не так прибрано, що в мене не смачно приготовлено, шторки не того кольору, скатертина також, посуд не такий, зачіска в мене теж не така, і так далі, і так далі, і так далі.
Тато теж завжди був у неї під каблуком. Тому я дуже не хочу жити з мамою. Я знаю, що це буде суцільне випробування, я не буду щаслива у власній оселі. Але як мені мамі відмовити, я не уявляю. Вона мене просто вже дістала.
Якщо чесно, я навіть думаю про те, що доживати, скоріш за все, мама буде в будинку перестарілих. Я не можу себе пересилити і змусити жити з мамою.
А коли вона стане слабка, я навіть цього не уявляю. Краще я буду платити за приватний будинок для літніх людей.
— Доню, я ж тебе ростила, ростила, а ти тепер мене прийняти відмовляєшся??? — кричить мама у слухавку, коли я вкотре м’яко намагаюся пояснити, що нам буде складно разом.
— Мамо, ти не бездомна, ти маєш свою квартиру, — терпляче відповідаю я.
— Я одна! Мені сумно! А ти ж моя рідна дочка! Я хочу жити з вами, допомагати, внуків глядіти!
— Я розумію, мамо, але ми звикли жити окремо. Ти самостійна, енергійна. Онуки твої вже також не малюки давно. Я до тебе приходжу, допомагаю, але щодня бути разом – я проти. Це буде важко.
Мама зітхає, ображається, а потім переходить до шантажу.
— Якщо ти мене не візьмеш до себе, я перепишу квартиру на іншу людину!
Я мовчу. Що тут скажеш?
Через тиждень історія повторюється. Телефонний дзвінок.
— Доню, я тут подумала. Може, ти все ж мене візьмеш? Я така втомлена, така самотня.
— Мамо, ну ми ж про це вже наче все поговорили.
— Доню, ну будь ласка, ну що тобі, важко? Та люди були б щасливі на твоєму місці мати живу маму!
А я уявляю, як вона приходитиме на кухню, критикуватиме, що я не так приготувала, як вона все життя варила. Як заходить у кімнату до мого сина:
— Ой, знову в телефоні сидиш! Колись діти нормальні були, а це що таке?
Як перевіряє полиці, вказує на пил; постійно бурчить, що я не так виховую дітей, не так ставлюся до чоловіка, не так живу.
Я не зможу так. Я вже доросла. Я маю право жити своїм життям.
— Мамо, давай поки залишимо все, як є. Якщо щось трапиться, я завжди допоможу.
Мама кидає слухавку. Потім знову дзвонить, знову благає, знову шантажує.
Я почуваюся жахливо. Наче я погана донька. Наче я кидаю свою матір напризволяще. Хоча вона цілком самостійна!
Чоловік підтримує мене:
— Ти не зобов’язана жити так, як хоче мама, – лаконічно по-чоловічому каже мені Данило.
Діти теж не в захваті від ідеї, що бабуся в перспективі буде жити з нами.
Я категорично проти спільного життя з власною мамою! Але як відмовити мамі, щоб вона не відчувала себе покинутою? Як пояснити їй, що я не можу жити в її постійному контролі та критиці? Як не почуватися винною?
Дуже буду вдячна за будь-які поради і бачення моєї ситуації. Всім гарного дня.
Олена, місто Черкаси.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
