fbpx
життєві історії
Дороги назад у наш дім зовиці немає, це моя позиція. Я не влаштовувала сцен із з’ясуванням взаємин і відбиранням подарунка, тим більше, я точно знаю, що Марта шубу вже носить. Віддала я їй свою шубу у прекрасному стані, Марта в очі мені дякувала, раділа, а потім виявилося, що я загордилася. Мені батьки віддали квартиру татового брата. Ще через рік одружилася і зовиця, ми були запрошені на весілля

Жодного бажання спілкуватися з сестрою чоловіка Мартою в мене тепер немає. Така невдячна людина, що навіть розмовляти з нею тепер неприємно.

Віддала я їй свою шубу у прекрасному стані, вона в очі мені дякувала, раділа, а потім виявилося, що я загордилася і просто віддала те, що мені самій вже негоже.

До цього року я сестру чоловіка бачила двічі – на нашому весіллі і на її. Особливо близького спілкування не склалося, і зараз я зовсім про це не шкодую. Виявилося, що сестриця чоловіка Марта – той ще фрукт.

П’ять років тому я вийшла заміж за Олега. Пишне весілля не справляли, вирішили витратити гроші на ремонт квартири, в якій ми мали жити. Мені батьки віддали квартиру татового брата. Там була простора двушка у дуже сумному стані. Ось її ми і планували ремонтувати.

Але маленьку урочистість таки влаштували. Марта на той момент ще жила у нашому місті, тому вона теж була запрошена. Тоді вона мені здалася милою дівчиною, навіть трохи сором’язливою. Потім вона зникла з поля мого зору – ми поринули у вир ремонту і сімейного життя, стало не до того.

З двушки ми за рік зробили цукерочку – розділили одну кімнату так, що вийшла цілком затишна трикімнатна. Купили основні меблі і почали обживатися. Ще через рік одружилася і зовиця, ми були запрошені на весілля. Живуть Марта з чоловіком в обласному центрі.

З того часу ми не бачилися до цього року. Мартуся розлучилася і повернулася до батьків. Ми на той момент якраз дізналися, що чекаємо на дитину. Малюка ми планували, але не очікували, що вийде так швидко.

А у сестри чоловіка після розлучення життя якось не дуже складалося. Вона довго шукала роботу, свекруха казала, що дівчина майже нікуди не ходить, замкнулася у собі.

– Ви б її до себе частіше запрошували, що їй з нами, старими, сидіти. А подруги у неї всі роз’їхалися ще після університету.

Мені було щиро шкода Марту, я думала, що вона просто не оговталася після розлучення. Ми запрошували її до нас, я кликала її разом прогулятися, сходити кудись. Вона не відмовлялася. Не скажу, що ми стали нерозлучними подружками, але ця людина часто була у нас вдома і я до неї добре ставилася.

Тому я вирішила віддати їй свою шубу. Шубі не було й року з моменту покупки, я її сезон навіть не відносила. Мені вона самій дуже подобалася, але через моє положення стала затісна. Як оце похолодало, я її поміряла і дійшла невтішних висновків, що зараз вона не про мою честь і не скоро буде.

Було шкода, що така річ просто висітиме в шафі, чекаючи на свою міль. Тим більше, я не була впевнена, що після того, як стану мамою, зможу влізти в неї. Моя мама дуже довго скидала вагу, сестра народила чотири роки тому, досі не може схуднути до колишніх розмірів, хоча дуже старається.

Я сказала Олегу, що хочу віддати шубу його сестрі. Він здивувався і спитав, чого це раптом.

– Зараз уже я в ній почуваюся некомфортно. Та й після народження дитини куди я в ній ходитиму? Гуляти з малюком? Непрактично. Жаль, хороша річ скніє, – пояснила я.

Чоловік мої докази прийняв і сказав, що потім, як знадобиться, купимо мені нову шубу. А цю справді варто віддати його сестрі. Я б із задоволенням віддала річ і своїй мамі, і своїй сестрі, але вони більші за мене і річ їм просто не підійде.

– Вау, дякую, я про таку навіть і не мріяла! – захоплювалася Марта, коли я вручила їй чохол із шубою. Відразу ж приміряла, почала крутитися перед дзеркалом. На ній шуба сиділа, як влита, наче на неї й пошита.

Зовиця ще хвилин двадцять розсипалася в подяках, акуратно водячи рукою по пухнастому хутрі. Я була задоволена собою – зробила хорошій людині добру справу. Чого б і не радіти? Наскільки вона добра людина, я дізналася трохи пізніше.

Про те, якими словами мене називає позаочі сестра чоловіка, я дізналася від однієї знайомої. Виявляється, що я, зі слів зовиці, загордилася вже – і квартира в мене трикімнатна, і шубу з панського плеча легко можу скинути. А ще я роблю все, щоб вказати і підкреслити, як вона, Марта, мало досягла у житті. І в гості її кликала, щоб похвалитися квартирою, і по магазинах, щоб грошима похвалитися.

Тепер ось шубу їй віддала, на яку, знову ж таки за словами сестри чоловіка, без сліз не поглянеш, так вона вже убого виглядає. А їй довелося це з посмішкою приймати, бо свекруха просила не сперечетися зі мною, я ж при надії.

Там були ще якісь деталі, але мені вистачило вже почутого. Думка про Мартусю у мене змінилася відразу і, мабуть, назавжди. Правильно люди кажуть – не хочеш зла, тоді не роби добра. Краще б я цю шубу через інтернет продала або першому безхатьку, що зустрівся, віддала, не так прикро б було.

Марті в наш будинок дороги тепер немає. Я не влаштовувала сцен із з’ясуванням взаємин і відбиранням подарунка, тим більше, я точно знаю, що Марта шубу вже носить. Просто я більше ніколи і нічого не зроблю для цієї людини. І бачити її теж більше не хочу, як би не вмовляли мене мама чоловіка і сам Олег. А ви б пробачили Марті таке?

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com