Сто мільйонів років назад, а точніше, дев’ятнадцять, був якийсь вересень, і спочатку було холодно, а потім тепло, а потім знову холодно, а я пішла вчитися в інститут на перший курс. І ось ми вирішили з групою зустрітися поза навчальним процесом – погуляти, познайомитися ближче.
З усієї групи на зустріч приїхали чоловік вісім-дев’ять, серед них і я. Досі не можу зрозуміти, навіщо взагалі поїхала – настільки подібні заходи не те що не в моїх правилах, вони не в моєму сприйнятті життя взагалі. Я досить замкнута і закрита в незнайомих компаніях людина і вкрай довго залишаюся в цій раковині, і мені добре в ній, і затишно, і з чого б вибиратися?
А тут поїхала. Ми погуляли, зробили дві фотографії і роз’їхалися по домівках. Ближче я так ні з ким і не познайомилася, взагалі дивна була та зустріч. І ось одна дівчинка, вже сідаючи в тролейбус, прокричала тим, що залишилися на зупинці щось на кшталт “Дзвоніть мені всі!”. І так прокчила у двері, які вже закривалися, свій номер – переплетіння однакових цифр, яке я пам’ятаю досі, а числа я завжди адже погано запам’ятовувала.
Потім я їй зателефонувала, звичайно, у справі, звичайно, щось пов’язане з навчанням – з усієї групи, та що вже, з усього курсу я знала тільки її телефон, який вона тоді радісно видала в майже зачинені тролейбусні двері.
З Оксанкою ми пройшли всі п’ять років інституту. Ми були разом до навчання, під час навчання і після навчання. Посварилися ми тільки двічі – через пальто і через Тома Йорка. А ось через хлопчика нам посваритися не вдалося, хоча було, виник за весь цей час один-єдиний хлопчик, який подобався їй, не подобався мені, але йому подобалася я і для чогось я з ним пішла в кіно.
Отримавши дипломи, ми терміново орендували квартиру і прожили в ній якийсь час, потім вже Оксанка жила там зі своїм майбутнім чоловіком, а потім у них з’явилася своя.
Ми не сварилися, просто в якийсь момент наші дороги з нею розійшлися, і ми не бачили одне одну роками, і ні, я не сумую за нею.
Проте щоразу, коли я з нею зустрічаюся, я ніби знову стаю тією самою вісімнадцятирічною, дев’ятнадцятирічною, а це моя найкраща подружка, з якою ми ведемо кумедні листування на лекціях, з якою ходимо на вечірки, готуємося разом до іспитів, спимо під однією ковдрою, їмо з однієї тарілки. З якою їздимо в табір, яка пише мені листи і дає Священну Обіцянку, що ніколи більше не питиме, з якою міняємося одягом, чіпляємо на рюкзаки дзвіночки, вигадуємо хлопцям прізвиська, працюємо в безглуздій газеті і дурному підписуємо свої статті Оксі енд Ірчин Сон.
Людина, яка одного разу стала рідною, назавжди нею залишається.
Звичайна начебто історія, ле кожного вересня я згадую парк, завалений шурхотливим кленовим листям, і зупинку поруч з парком, і тролейбус номер три, і шість цифр, що йдуть єдино вірним порядком.
Автор – Роза Каценеленбоген
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
