Досі перед очима стоїть той ранок три тижні тому: дзвонить дочка Одарка і благає приїхати, посидіти з малим, бо її кладуть у відділення на два тижні. Я, звісно, не відмовила, маю вільний час. Ви ж уявіть, я жила в ілюзії, що в неї все гаразд удома! А тепер клянусь, нога моя туди не ступить! На зятя й погляд кинути гидко!
– Мамо, ти ж обіцяла, що будеш допомагати, а не влаштовувати цирк! – верещала Одарка в трубці, хлипаючи так, що серце стискалося. – Ти заявила Ярославу, що хата наша, і тепер він десь вештається, не йде додому! Каже, я з тобою змовницька, що ми його на вулицю викидаємо!
– А ти сліпа чи що, доню? – відповіла я, стримуючи гнів, хоч усе кипіло всередині. – Я ж не для його капризів сюди примчала, а для правнуків! Він глянув на страву, яку я йому подала, і подивився так, ніби я в нього гроші боргую. А потім ще й бурчить, що обід не той, одяг не той. Це ж не помічниця, а прислуга для одного!
– Ти не в курсі, мамо! – загукала вона, шморгаючи носом. – Ярослав цілісінький день на ногах, фірма його вимотує. А ти… ти все перевернула догои дриґом! Він пише, що ти його принизила, що будинок на нас оформлений, і він тут чужак. Тепер ночує в колеги, а я з хлопццями самотня. Як ти на таке пішла?
– Бо то реальність, Одарко! – гаркнула я. – Ми з татом будинок зводили, записали на себе, щоб тобі опора була. А він корчить із себе пана. Я не годувала? Я борщі варила, вареники ліпила! А він кривиться, бо “не свіже”. Доню, отямися, це не шлюб, це клітка!
Вона ще хвилину нявкала в слухавку, а я обірвала дзвінок і присіла на лавку в саду, витріщаючись у далечінь. Отакі справи. Час минув, а я все одно не можу укластися спокійно. Викладу все спочатку, бо ваша порада потрібна. Може, я справді перегнула, чи то Одарка не бачить, що діється?
З чоловіком Степаном в мене життя склалося на славу. Ми разом запускали маленьку крамницю з будматеріалами – цегла, фарби, інструменти. На початку йшло важко: брали товар оптом, продавали дрібницями, ледь окупались. Я вела облік, Степан шукав постачальників. Були періоди, коли ночували в крамниці, щоб не втратити. Зібрали на власний будинок – просторий, з городом, де я квіти садила. А ще один – для Одарки, на майбутнє. Не хотіли, щоб вона в наймах жила, як ми в молодості. Записали на себе, бо знаємо: фортуна мінлива, краще все в руках.
Одарка виросла допитливою. Закінчила техникум на менеджера, одразу влаштувалась у мережу магазинів – там асортимент формує, клієнтів залучає. Ми вичікували, поки вона окріпне на посаді, відчує впевненість, і тоді передали документи.
– Мамо, тату, це ж диво! – реготала вона, тиснучи нас у обіймах. – Я мріяла про таке, а ви – як феї. Обіймаю вас міцно!
– Лиш би там тобі затишно було, – мовила я, гладячи по волоссю. – А ми з татом – на підхваті, якщо знадобиться.
Тоді торгівля наша пішла вгору: будівельники розквітли, фургони не встигали везти товар. Я бігала по складах, Степан рахував прибуток. Навіть свята зникли з графіка. Одарка в цей час познайомилася з Ярославом. Він служив у відділі логістики – вантажиків координує, маршрути прокладає. Зовні – охайний хлопець: піджак, краватка, манери виважені.
– Він такий турботливий, мамо, – ділилася вона в чаті, пальці летіли по екрану. – Цукерки приніс, покликав на прогулянку. Мріє про дім, про спокійне життя.
Я тоді тільки порадила:
– Серце слухай, але й очі тримай відкритими.
Часу на перевірки не вистачило. Ярослав не зволікав – за вісім місяців освідчився. Одарка цвіла, як троянда. Ми зі Степаном теж зраділи: весілля тихе, але душевне, з піснями і танцями. Гості гули, келихи дзенькали, а Ярослав тримав її за талію.
– Одарко, ти – моя фортуна, – бурмотів він, кружляючи в ритмі. – Все владнаю, обіцяю.
Потомство не забарилося: донька Зорянка чотири роки тому, а слідом – синочок Демид. Одарка відправилась у відпустку по догляду, посада чекала, але старт був непростий. Зарплата Ярослава – на трійку, не на повну сім’ю. Ми зі Степаном підморгували: то іграшок навантажимо, то стільчик новий. Буває, й побутову дрібницю – блендер, бо зламався.
– Спасибі велике, мамо, – шепотіла Одарка, розпаковуючи коробки. – Ви – наша сітка безпеки.
– Дитино, то дрібниці, – усміхалася я. – Хай малята ростуть міцними.
Ярослав дякував скуто: кивне головою, пробурмоче “дякую”, але не розпитає про нас. Я міркувала: робота його тре, логістика – то біганина, не канапка. Не копала глибше. Доки не влізла у ту халепу.
Одарці прописали стаціонар, лікарі наказали тиждень-два під наглядом. Зателефонувала над ранок, тон спокійний, але напружений.
– Мамо, пробач за несподіванку. Зможеш заскочити на кілька днів? З малим посидіти, бо Ярослав зранку до ночі на фірмі, а ввечері – як зомбі.
– Без питань, квіточко, – відгукнулася я. – За годину буду. Покажи, де що тримаєте.
Я примчала з сумкою – на добу-другу, як гадала. Одарка чекала в вітальні, на столі кава і тістечка, які вона зліпила. Зорянка складала кубики, Демид чіплявся за ніжки стільця. Обнялись, перекинулись словами, а тоді вона взялась за інструктаж.
– Дивись, мамо, – кивнула на полицю в коридорі. – О сьомій Ярослав іде. Перед тим його комплект має чекати: штани відпрасувані, светр чистий. Я ввечері готую, щоб без метушні.
Я зітхнула подумки: ну, добре, впораюсь.
– Харчі? – поцікавилась я.
– Ранок – не важкий: йогурт з горіхами, чи омлет з зеленню. Чай заварений свіжий, бо гарячий любить. Вечерю – в ланч-бокс, заздалегідь: сьогодні м’ясо з рисом, завтра овочі на пару. Варіюю, щоб не приїдалося.
Я вже тоді запідозрила неладне. Вечерю для дорослого пакувати?
– А господарство? – спитала я, ховаючи подив.
– Щодня: вікна протерти, килим пропилососити. Білизна – делікатно, сорочки на 40 градусах. Діти… Зорянка в гімназії, завдання легкі, але треба проконтролювати: букви, рахунки. Демид удень спить, ввечері – казки читати, іграшки прибирати. Ярослав о п’ятій буває, змучений, то стараюсь, щоб спокійно.
Я слухала, а думки гуділи: це ж не дім, а служба для пана. Та стерпіла. Допоможу, сама розберусь.
Тут ключі в замку – Ярослав увійшов з роботи. Мене помітивши, прогундосив:
– Бачу, гість.
Ні слова про здоров’я, ні посмішки. Пробрався повз, скинув куртку на крісло. Одарка кинулась: заварила чай, подала булочку з маком, ще теплу.
– День як минув, дорогий? – поцікавилась вона лагідно.
– Зносно, – відмахнувся він, сідаючи. – Начальник чіпляється, терміни жмут.
На дітей – жодного погляду. Зорянка потягнулася:
– Тату, ось моя аплікація!
– Пізніше, мала, – відігнався він. – Тато відпочиває.
Вона опустила голову. Я вставила:
– Рада тебе бачити. Розкажи про справи?
– Балачки даремні, – буркнув він, ковтаючи. – Папери, дедлайни.
Бесіда зів’яла. Одарка зібрала крихти, я підкотилася з ганчіркою. Ярослав тим часом увімкнув серіал, витягнув ноги. Я подумала: завтра стартую, без нотацій.
Світанок накрився хмарами. Я приїхала о шостій, принесла з дому галушки з сиром – зліпила напередодні, з цибулею. Ярослав дрімав. Я без шуму накриваю стіл: сирники з варенням, чай у термосі. Дітей підняла, Зорянці в рюкзак – книжки, фрукт. Демидові кашу розім’яла, шкарпетки наділа.
Шурхіт з кімнати. Виходить Ярослав, заспаний, в тапочках. Окинув стіл, галушки.
– А це? – бурчить.
– Галушки сирні, – кажу рівно. – Наперед спекла.
Він крутнувся, подався геть. За мить шарудіння в комоді, двері шаруднули. Виходу – клац, і порожнеча. До ночі – ні пари з вуст.
Я не впала духом. Зготувала узвар, вигуляла Демидку – він ганяв голубів, верещав. Зорянку з уроків забрала, розібрала задачі: малювати, рахувати. Білизну в машинку, тарілки в мийку. Галушки в пакет – на перекус йому.
Ввечері з’явився о восьмій, з мішком з супермаркету. Мене в кухні застав, де я вечерю розставляла – гречку з грибами, огірки.
– Вечеря де? – одразу в лоб.
– Зробила, – тицяю на пакет. – Галушки твої.
Він зазирнув, скривився.
– Залишки? – пирхнув. – Не годиться. А светр на завтра? Чому не попрасований?
Я тримала виделку, а в голові – буря. Малята в сусідній, не чули.
– Ярославе, – сказала я спокійно. – Ти не дитина. Сам комод відчиняй, светр бери. Я для онуків тут, не для твоїх примх.
Він насупився, брови зійшлися.
– Від Одарки не чула? У нас так повелося.
– Повелося? – не витримала я. – То твоя жінка тобі меню складає, дім тримає? А ти – на дивані? Дітей ігноруєш, тільки екран. І пам’ятай, цей будинок – наш зі Степаном. Ми будували, щоб Одарці опора була. Тож я тут закон.
Він постояв, хмикнув і подався в спальню, замок клацнув. Я сиділа, міркувала: може, забагато сказала? Але ні, чесно ж.
Далі – копія. Я чай заварила, стіл накрила. Він сам одягнувся, схопив пакет з гречкою – прогундосив “ок” і зник. З лікарні Одарка дзвонить о першій, тон розпачливий.
– Мамо, що ти наробила? Ярослав скаржиться, що ти його прогнала. Каже, харчі не ті, светр брудний, будинок ваш – то він ніхто.
– Квіточко, – відповіла я, – я все зробила правильно. Але він… не партнер, а тягар. Краще вільній, ніж у ярмі.
Вона ридала:
– Ти причина, мамо. Ми посварились через твої слова. Він ображений, пише, що я тебе вислуховую.
Я подалася геть удосвіта. Малят лишила на сусідку-другу. Степан пригорнув, мовив:
– Ти вчинила мудро, люба. Не годиться такого хлопа годувати.
Зараз Одарка в тіні. Не дзвонить, не надсилає фото. Не відаю, чи зійшлись вони з Ярославом, чи він досі втікач. Правнуків жалію – Зорянка бурмотіла в чаті:
– Бабусю, куди ти? Татко кудись зник.
Але з таким “головою” вони й без гостей в холоді. Планую кинути крамницю на тиждень – осінь, торгівля впала, клієнти сплять. Хочу навідатись до Одарки, поговорити, може, підштовхнути до посади нової, якщо розпад. Навчити триматись самій, без такого “захисника”. Степан киває:
– Йди, але відверто. Не крути.
Та як сказати, щоб не ранити? Чи лізти взагалі? Ви, хлопці й дівчата, як вважаєте – я вчинила правильно, чи мала б стерпіти й замовкнути? Ваша думка – як ковток свіжого повітря, бо все в голові мешається.
