Досить довгий період мого життя зі мною поруч була одна чудова людина.
Ця людина навчила мене однієї дуже простої речі: якщо ти хочеш зателефонувати, написати або зізнатися в чомусь дійсно важливому, зроби це!
Якщо ти цього не зробиш зараз, то настане момент, коли просто не зможеш цього зробити.
Наші стосунки розвивалися досить дивно. Він закохався у мене з першого погляду. Мені тоді було 14, йому 17.
А він мені не подобався, навіть швидше дратував мене. Ходив хвостом, причому у прямому значенні цього слова.
Наші спільні знайомі намагалися звести нас усіма законними і не дуже методами. Але я була непохитна.
“Дівчатка! Заберіть його від мене!” – ну і все в цьому дусі.
Але він не здавався. Минуло півроку від дня нашого знайомства, і я здалася. Ми почали зустрічатись.
«Дівчатка! Як я раніше жила без цієї людини?» – запитувала я своїх задоволених подруг.
І справді, це була дивовижна людина! Справжній чоловік. Про таких кажуть: “Як за кам’яною стіною!”
Веселий, добрий, сильний – це все про нього!
Але раптом все обвалилося. До того ж, сталося це з моєї вини.
– Мене забирають до армії, – з радістю сказав він.
Так, він був із тієї меншості сучасних молодих людей, які хочуть служити в армії.
– Ти ж чекатимеш мене? – з надією спитав він.
«Мені лише 15 років! Чекати 2 роки? А раптом він прийде і кине мене? – у голові одразу з’явилася тисяча запитань та сумнівів.
У результаті він пішов, а я твердо вирішила, що не чекатиму. Поки він ніс службу, я гуляла з хлопчиком.
Коли він прийшов, ми почали з ним спілкуватися як друзі. Для мене це було надзвичайно і дуже приємно.
Потім він завів сім’ю. Я теж вийшла заміж, народила дочку. Спілкування наше зійшло на нуль. Але мені завжди так хотілося зателефонувати йому, чи написати.
Я уявляла, як ми з ним зустрінемося, обоє з дітьми, як раніше сидітимемо в парку, і балакатимемо ні про що.
Але все якось не наважувалася зателефонувати. Боялася залазити в чуже сімейне життя.
Коли я була при надії вдруге, мені зателефонувала подруга:
— Оленко, учора Володимира не стало, — ці слова для мене пролунали як грім серед ясного неба.
Виявилося, що останні 3 роки він хворів, боровся. Тепер я звинувачую себе в тому, що я жодного разу не написала та не подзвонила!
Жила собі спокійно, і навіть не знала, що людина, яка була колись найріднішою для мене, завершує свій життєвий шлях.
Якщо Ви хочете комусь зателефонувати – зателефонуйте зараз! Не треба боятися того, що подумає дружина чи що це буде незручно!
Життя надто непередбачуване, щоб відкладати важливі речі на потім.
Особливо зараз. Особливо – зараз.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.
