Довгих 9 років я працювала у Франції в готельному секторі, щоб назбирати гроші на квартиру. Приїхала у Чернівці і нарешті купила її, але не дітям. Що тут почалося!
Хочу сказати – і такі самі заробітчанки мене в цьому зрозуміють – що мої заробітки за кордоном ніколи не були легкими. Я приїхала туди з сумкою, кількома євро у кишені та диким бажанням заробити грошей.
Так, у тому ж місті жила моя знайома, але на неї не варто було надто покладатися: вона сама ще на той момент не встигла повністю влаштуватися. Але вона вже непогано знала мову та місцеву інфраструктуру. В той час, як я нагадувала маленьку налякану дитину.
Проте робота мене не лякала. Я мати двох дітей, які залишилися на батьківщині, тож прибирання для мене не було чимось новим. А без кваліфікації мене більше нікуди не брали.
Згодом я познайомилася і з іншими українками. Хтось, як і я, працював не покладаючи рук, щоб у мінімальні терміни максимально заробити. А хтось просто гарно проводили час: є гроші на житло та їжу – вже добре, можна відпочити на пляжі.
Та минули 9 років мог життя. Зізнаюся, я нічого не надсилала додому, крім рідкісних і недорогих подарунків. Чоловік після розлучення сплачував аліменти, а діти жили у бабусі.
І ось нарешті настав момент, коли відкладених грошей вистачило на купівлю квартири. Я пам’ятала кожну важко зароблену копійку, тож моя совість була чиста. За допомогою друзів, що залишилися у моєму рідному місті, я купила гарну «однушку» з ремонтом. Тільки для себе.
Так, ви все правильно зрозуміли. Це не було придбання для доньок, житло призначалося лише мені. Що тут почалося! Настя й Софія дуже обурювалися з цього приводу: як же так, рідна мати з ними так погано вчинила. Придбала житлову площу, в якій вони могли б жити та будувати майбутнє.
Але на той момент їм уже було по 18 років, і я розуміла, що невдовзі вони знайдуть собі чоловіків, а я залишусь ні з чим. Тож мій вибір був цілком логічним.
Але додому я не повернулася. Вирішила, так би мовити, досидіти до круглої дати. А що, попрацювати ще 4 роки, щоби була копійка про запас, і можна повертатися.
З цієї миті я розподіляла зарплату так: половину переводила дівчаткам, а половину залишала собі. Моя квартира приносила прибуток від оренди, який повністю діставалася мамі. Словом, як на мене, все було чесно.
Настя першою вийшла заміж. Гарний хлопець зі стабільною роботою. Вона завжди була спокійнішою з сестер і майже не жалілася. Коли ми з нею розмовляли, вона часто згадувала, що шкодує, що мене не було на весіллі, але все розуміє. Я справді могла поговорити з нею на якісь серйозні теми, практично як із молодшою подругою.
А ось Соня – інша справа. Її скарги були якимись дитячими, завжди чимось не задоволена. Не сподобався подарунок на день народження, бабуся її дістає через домашню роботу і таке інше. Вона пішла в батька, але що вдієш, такий характер. Так, з нею доводилося складніше, але так буває. І докоряти її за це я не хочу, надто мало їй дісталося материнської турботи. Їм обом.
Однак навіть коли вона вже теж знайшла собі чоловіка і почала жити окремо, її скарги не припинилися. Вона отримувала від мене гроші, як і належить. Але Соні завжди їх було замало. Хоча, якщо так подумати, це була сума, яка дорівнює середній зарплаті у місті. Плюс наречений отримує навіть більше. Але як це: я маю свою квартиру. Нечесно!
При всьому цьому Софія дотримується модного зараз руху у дівчат: чоловік мусить забезпечувати мене фінансово. А я йому за це дарую свою увагу, надихаю його, віддаю свою любов та турботу. Словом, ви зрозуміли. Гроші до сімейного бюджету вона не вносила. Більше того, працювати в неї теж бажання ніколи не було. Однак, мати власне житло вона хоче.
Я говорила і говоритиму, що з таким ставленням довго їхній союз не триватиме. Тому що сім’я – це завжди робота для благополуччя обох сторін. Але що я можу знати, адже відповідь у Софії тільки одна: що ж я сама розлучилася молодою і залишила своїх дітей? Значить, це я нічого не розумію, а вона розбирається в житті краще за мене. Ось такі пироги.
Мені за великим рахунком байдуже. Якщо її наречений готовий терпіти у себе на шиї таку панночку, я тільки рада, я ж не його мати. Хоча, звичайно, на її місці в мене з Софією була б окрема розмова.
До повернення додому мені залишилося трохи більше півроку. Я вже не переживаю ні про що, в цілому життя за кордоном пройшло непогано. Є якісь заощадження, є де жити в рідній країні. Але засмучує донька. Розчаровує той факт, що вона вирішила йти шляхом найменшого опору, бо найчастіше така стежка веде в нікуди. А я їй роздавати поради начебто й права не маю.
Що ж, побачимо, що з цього вийде. Можливо, це вона матиме право і житиме життям багатої домогосподарки. А що, тут таких хоч греблю гати. Але, як то кажуть, тут вам не там. Особливо щодо зарплат. Тож ситуація поки що туманна. Що буде далі – покаже лише час. Я задоволена собою і своїм життям, а доньки нехай живуть своє. Всім миру й щастя!
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
