Другий рік ми з дітьми живемо в Канаді, я маю тут хорошу роботу, відкладаю гроші на нашу з чоловіком мрію – власний будинок. Я щиро думала, що все добре, але минулого тижня мені написала подруга Оксана.
У березні минулого року через вторгнення рф в Україну року я з дітьми спішно виїхала з країни. Дуже не хотілося залишати батьківщину, але інших варіантів не було. Я просто не могла ризикувати їх життям та здоров’ям.
У столиці залишився чоловік, котрий, звичайно ж, дав добро на наш від’їзд. Але зі зрозумілих причин Вадим поїхати з нами не міг.
Не розписуватиму тут, з якими зусиллями нам довелося їхати в іншу, чужу для нас країну. Діти хникали, я сама вся була на нервах. Переживала, що нас з якоїсь причини будь-якої секунди могли зупинити і завернути назад. Це дуже пригнічувало емоційно, впливало і на мій стан, і на дітей.
Тож, по прибуттю на місце, коли я зустрілася з колишньою однокласницею, то нарешті відчула себе краще, наче ціла гора впала з плечей.
Тепер ми більш-менш обжилися. Діти ходять до місцевої школи, вчать мову. Зараз в нашому житті англійську потрібно знати, я вважаю. На жаль, я сама про це задумалася лише зараз. Завжди вважала, що на моєму віці вона мені не стане в нагоді, адже завжди є телефон з перекладачем під рукою.
Але ні. Краще хоча б потроху вивчати англійську постійно. Про Канаду не можу сказати нічого поганого, чудова країна для життя.
Чоловік, Вадим, весь цей час залишався вдома. У нього з дитинства проблема з лівою рукою: на 80% вона не виконує належних їй функцій. На жаль, цю проблему вже не виправити. Але саме з цієї причини він залишився на роботі, а не пішов захищати батьківщину.
Але після початку бойових дій начальство змушене було зменшити зарплату Вадима, що насправді досить критично. Адже в нього ще є сестра Оля, моя зовиця. Вона теж має проблеми зі здоров’ям, набагато серйознішою, ніж у Вадима. Тому їй і потрібні особливі умови та догляд.
Я знаю цю жінку давно та дуже добре. Незважаючи на всі її біди, Оля завжди вирізнялася своїм оптимістичним характером та любов’ю до життя.
Оскільки я не люблю марнувати час, погоджуватися на звичайні виплати від канадського уряду мені не хотілося. Їх мало, ледве вистачало на життя. Але при цьому можна було просто сидіти вдома, чекаючи повернення дітей з навчання.
Такий підхід не моє. Тому я через ту саму однокласницю Ірину знайшла собі непоганий підробіток. З грошима жити стало трохи легше, до того ж я почала скидати частину заробітку чоловікові. Адже йому в цьому плані було найважче.
Я розповідала йому про Канаду, ми мріяли, як разом житимемо тут після перемоги. І навіть почала відкладати невеличкі поки що гроші на нашу мрію – будинок.
І коли я вже думала, що все має налагодитись наскільки це можливо, життя знову повернулося до мене відомим місцем. Оксана, моя подруга, яка залишилася в Україні, написала мені минулого тижня дивне повідомлення.
Подруга повідомила, ніби вона бачила, як Вадим гуляв, обійнявшись з іншою жінкою. Молода, струнка, все як належить. Вона бачила їх біля свого будинку, який розташований зовсім в іншому районі Києва. “Чудові” новини.
Коли я запитала у чоловіка, як мені це треба розуміти, він тільки здивовано підняв брови. За його словами, такого просто не може бути. Адже він не переставав любити мене та дітей. Та й не має часу на якісь дешеві інтрижки. З іншого боку, він справді був у тому районі недавно, і так, не один.
Вони гуляли втрьох: він, його сестра та її доглядальниця. У якісь найтяжчі моменти, коли вже просто немає сил сидіти з Ольгою, Вадим у дуже рідкісних випадках дійсно просив одну жінку допомагати йому.
Я це знала, бо він сам мені розповідав про це ще близько року тому. Але чому це вони вирішили погуляти разом і чому втрьох, хоча моя подруга бачила лише двох, що йдуть, обіймаючись?
На це Вадим відповів, що вона, мабуть, не побачила його сестру на візку. Цього він не знає. Та й обійматися він не може через руку свою. Що також схоже на правду. Адже зі мною він завжди ходив максимум за руки, бо соромиться недоліку, хоч і в голос ми про це ніколи не говорили.
У цілому його аргументи мені здалися досить правдивими.
Але душа моя все ще збентежена. Подруга каже, що бачила те, що бачила. Але чоловік ніколи раніше помічений у зрадах не був. Та й його словам я звикла довіряти. Двоє дітей, хіба в такому статусі взагалі ходять наліво? Та й за подібних обставин, як зараз.
Не знаю, що й думати. Але все це зовсім не виходить у мене з голови. Вже й син старший питає мене, чому я цілий день сумна. А я не знаю, що йому відповісти.
Може, забути про Канаду та повернутися додому? Чи все ж таки довіритися чоловікові і не поспішати? Хоча мама говорить мені, що треба терміново повертатися і рятувати родину.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.