Старша дитина Наталі доводиться пасинком моєму братові Жені. І в свій час вони дуже сильно сіли до мами на шию з проханнями посидіти з ним. Мамі не важко – вона на пенсії. І в дитині теж проблем немає: він вихований, скромний, слухняний хлопчик. Наталя, пообіцяє забрати увечері, сама приїде за два дні.
І то бувало, що не сама приїжджала, а Женю відправляла. А у мами свої плани, про які вона соромилася розповідати. Їй простіше перенести та догодити всім підряд.
Або була ситуація, що Максим захворів. Мама одразу зателефонувала і повідомила про це його матір. Наталя сказала купити ліки та викликати лікаря. Хворий хлопчик жив у мами три дні, поки я вже не відвезла «племінника» до його батьків — мамі треба було здавати аналізи перед санаторієм, вона й так дотягнула до останнього.
Того ж дня відбулася серйозна розмова. Якщо мама сама була не в змозі скинути посиденьки з Максимом зі своєї шиї, то це зробила я. І все одно – в екстрених ситуаціях Наталі ніхто не відмовляв.
Вона чекала дитину. Ще більше почалося: така нагода з’явилася! «Я ношу вашого онука, тож допомагайте з Максимкою!» – Почала заявляти дружина брата.
У садок хлопчик не ходить, хоч йому вже п’ять років. Віддати – не доля, Наталя ж найрозумніша, сама навчить свого сина всьому необхідному.
Натомість, коли їй треба було до лікаря, то саме мама їхала через все місто, щоб залишитися з «онуком». Адже лікарня як громадське місце небезпечна для здоров’я Максима.
На час до появи дитини, запланованих на 8 липня, була домовленість, що Максим буде у моєї мами. Причому Женя мав привезти його на кілька днів раніше. Так, про всяк випадок.
Щоправда, цей випадок трапився на два тижні раніше — двадцять третього червня. Коли Жені не було вдома: він вмотав на весілля до колишнього товариша по службі в інше місто і повинен був повернутися у вівторок.
Це була неділя. Ми з мамою їздили на дачу. Повернулися додому пізно увечері. Поки ми йшли на електричку, щоб поїхати в місто, то побачили пропущений дзвінок від Наталі, передзвонили, але вона не відповіла. На дачі погано ловить сигнал, ще й телефони були в будинку, доки ми корчилися на городі.
Женя повернувся і одразу почав шукати дружину – вдома не було ні її, ні Максима. Знайшлася Наталя лише у середу. І то тільки тому, що в в лікарні у неї закінчилися підгузки, а на руках не було грошей. Брат одразу повідомив нам з мамою про це і поїхав до дружини та сина.
Де Максим? З ким він? – Перше, що цікавило маму. Не вага, зростання і здоров’я та рідного онука, а місце перебування Женьчиного пасинка. Вона досі переживає, що так вийшло: пообіцяла допомогти і не дотримала слова. Брат відповів:
— Він живе у Наталчиної подруги. Дякую, мамо, що посиділа з ним, поки Наталя була у лікарні!
Наталя образилася. Як же, її старшого сина не забрали. І винна у цьому хто? Правильно. Моя мама. Саме мама мала нахабство поїхати на дачу за два тижні. А Женя, який посвистів в інше місто на весілля, добрий. Він дружину не покинув. Це його мати Наталочку покинула.
Ситуація склалася така: якщо ніхто не допоміг, хоч і обіцяв, то спілкування з онуком мамі не світить. Як заявила Наталя, яка відповідь — такий і привіт.
Хоча вона сама не відповіла, коли ми з мамою їй передзвонювали того дня. Не відповіла та не відповіла. Чи не маленька — передзвонила б.
Що їй завадило бодай повідомлення написати? Ми б одразу приїхали, як побачили. Мало того, вона й своєму чоловікові нічого не сказала. Виходить, що вона народила у неділю і мовчала до вівторка. Вона мовчала. А винна моя мама. Де логіка?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
