Дружина дуже сильно хвилюється і відбирає дитинство у наших дітей. Богданка навіть не хотіла, щоб син ходив у садок. А всьому виною, чайник на столі з кип’яченою водою

Дружина дуже сильно хвилюється і відбирає дитинство у наших дітей. Богданка навіть не хотіла, щоб син ходив у садок. А всьому виною, чайник на столі з кип’яченою водою.

– Богданко, ти хоч розумієш, що вони не проживуть так усе життя? Як вони будуть у школі? Як, зрештою, у дорослому житті?, – повторював я дружині.

– А якщо з ними щось трапиться, Ілля? Я не переживу ще однієї такої ситуації, як з гарячим чаєм, – відповідала Богданка.

Цей діалог точиться між нами вже кілька років. І хоча я завжди намагаюся бути терплячим, моя межа теж не безкінечна.

Спробую пояснити все спочатку. Я, Ілля, 36 років, батько двох чудових дітей – восьмирічного Кирила і п’ятирічної Даринки. Здавалося б, наше життя мало б бути гармонійним і спокійним. Але подія, яка сталася кілька років тому, кардинально змінила наш побут і стосунки.

Даринці тоді було трохи більше року. Вона тільки-но навчилася ходити, була такою спритною і непосидючою. А Кирило, наш першвісток, уже проявляв цікавість до всього навколо. Якось на кухні Даринка потягнула за скатертину, на якій стояв чайник з щойно закипілою водою. Все відбувалося як уві сні…

Мені досі неприємно згадувати той день. На щастя, обійшлося без ускладнень, і сліди на шкірі поступово зникли. Але слід на серці моєї дружини Богданки залишився.

Після цього випадку вона стала надзвичайно обережною. Спершу це здавалося природним. Ми двоє були стривожені. Але з часом її страхи почали займати центральне місце в нашому житті.

Майже одразу зникли всі предмети, які могли хоча б теоретично становити загрозу: вази, гострі меблеві кути, навіть наш старий скляний журнальний столик. Але це було лише початком.

Богданка почала буквально слідкувати за кожним кроком дітей. Вони не могли вийти у двір без неї, гратися на гірках чи з сусідськими дітьми. Якось, коли я взяв дітей на прогулянку в парк, вони захотіли з’їхати з гірки. Це була звичайна гірка, не надто висока, з огорожами. Але, повернувшись додому, я почув від Богданки:

– Ти що, зовсім?! А якщо вони впали б?!

Я намагався пояснити:

– Вони ж діти, Богданко. Їм потрібно бігати, лазити, падати й вставати. Так вони вчаться.

Але ці слова щоразу наштовхуються на її непохитну стіну страху.

Найгірше, що діти це відчувають. Кирило вже у віці, коли він хоче свободи, друзів і пригод. Але як йому це отримати, якщо мама забороняє навіть звичайний похід до бабусі й дідуся?

– Я не можу допустити, щоб хтось доглядав за ними, крім мене, – казала вона. – А якщо вони щось недоглянуть?

Даринка ж поки не розуміє всіх обмежень. Але бачу, як вона іноді дивиться на інших дітей, які бігають, граються в калюжах чи лазять по деревах. У нас на подвір’ї навіть немає батуту чи гойдалки. Богданка переконана, що це все надто небезпечно.

Коли Кирило досяг віку, щоб піти до садка, це було щось з чимось.

– Вони ж не будуть за ним слідкувати так, як я. Там усе небезпечне! А раптом він впаде, зіб’є коліна чи хтось його штовхне?

Я пояснював їй, що це важливо для його соціалізації, що діти мають спілкуватися з ровесниками. Зрештою, я наполіг. Кирило пішов у садок і був щасливий. Але дружина перші кілька тижнів чекала біля воріт садка, поки він не повернеться додому.

Я помічаю, як наші діти, особливо Кирило, починають уникати розмов із матір’ю, коли справа стосується їхніх забавок. Вони вже знають, що будь-яка їхня пропозиція – наприклад, полазити по дереву чи побігати з друзями – буде категорично відхилена.

Мені важко на це дивитися. У своїй турботі Богданка перетворює їхнє дитинство на щось стерильне й позбавлене радості. Вони навіть почали частіше просити мене проводити з ними час, бо я дозволяю їм “бути дітьми”.

Нещодавно я знайшов у Кирила блокнот, у якому він намалював себе на гірці. Угорі великими літерами було написано: “Хочу гратися, як всі інші”. Це було останньою краплею.

Моя любов до Богданки не змінилася. Я бачу, що вона щиро хоче вберегти дітей. Але її методи виходять за рамки нормального.

Ми часто сперечаємося через це. Мої аргументи про те, що дітям потрібно падати й підніматися, вчитися на власному досвіді, для неї – як пусті слова. Вона впевнена, що саме вона краще знає, як їх захистити.

Я вже думав про те, щоб звернутися до спеціаліста. Але Богданка впевнена, що з нею все гаразд і що це я “легковажний батько”.

Час від часу я ловлю себе на думці, що просто не знаю, як діяти. Я намагаюся бути для дітей тим, хто підтримає їхню природну цікавість і радість до життя. Але ці спроби часто завершуються конфліктами з дружиною.

Чи є спосіб знайти баланс між її турботою і моїм прагненням дозволити дітям вільно жити?

Друзі, як би ви вчинили на моєму місці? Можливо, хтось із вас був у подібній ситуації? Буду вдячний за будь-які поради. Мені важливо не лише зберегти дитинство наших дітей, а й нашу родину.

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page