Дружина моя категорично не хотіла працювати, адже її призначення – берегти наш домашній затишок, народжувати й виховувати наших дітей. Так сказала мені Наталочка ще перед весіллям. Я прийняв її позицію і підтримав, хоча розумів, що буде не легко.
Поки у нас була лише одна донька Мілана, ми ще витягували на мої гроші. Та коли народилася друга дитина, син Назарчик, я зрозумів, що моєї зарплати нам не вистачить, і поїхав на заробітки в іншу країну, працюю далекобійником в скандинавських країнах. І тепер до мене купа претензій і закидів!
Розповім свою історію спочатку, можливо, отримаю вашу критику. а можливо – розуміння й підтримку.
Для юнака, яким був я до весілля, важко правильно оцінювати вибір своєї майбутньої дружини. Я маю на увазі, ми не надто думаємо головою, а керуємося почуттями, звертаємо увагу переважно на зовнішню красу.
Мама якось казала мені, що краще в жінках звернути увагу на характер та інші речі. Такі, як поступливість, працьовитість, надійність. Однак мені, молодому 27-рісному хлопцеві, її слова здавались чимось повчальним, не більше.
Тепер я, звичайно, розумію, що вона мала на увазі. Але змінити нічого вже, звісно, не можна. У нас з Наталкою є діти і зобов’язання один перед одним.
Але якщо згадати Наталку тоді, коли ми недавно познайомилися, вона була найгарнішою дівчиною з нашої компанії. Харизма, погляд, навіть голос – мене в ній приваблювало все.
Ким би я був, якби не вирішив завоювати її прихильність у будь-який спосіб? Так я і зробив. Я був уважний, турботливий, щедрий, веселий і наполегливий. І все це в комбінації спрацювало.
Ми з Наталочкою одружилися і стали разом жити. Поки колишні друзі та знайомі поводилися як діти, не здобувши нормальної освіти, перебиваючись підробітками, я вирішив стати ідеальним чоловіком.
Вищої освіти у мене немає, тож я швидко збагнув, що моя дорога – на завод. Вивчитися і стати нормальним майстром, а можливо піднятися й до інженера.
Цим я й зайнявся. Але так буває лише в казках, і моя друга половинка прямо давала мені це зрозуміти. Вона не хотіла працювати, але хотіла бачитись з подругами через день, веселитися, відпочивати. А цього вже не було. Треба було прибирати, гладити, готувати. Так, ось така ось праця була в дружини, поки я працював на заводі.
Чи критикую її? Ні. Я ж бачив, кого вибираю. Тож намагався їй допомагати чим тільки міг. Навіть коли у нас з’явилася перша дитина, Міланка, я знав більше про підгузки, дитячі суміші і все інше, ніж вона, щиро кажу.
Завжди вважав, що жінкам перевтомлюватись не можна. Вони від цього втрачають енергію і починають черпати її з чоловіка. Так уже жінки влаштовані. Але за цей час я таки отримав професію і міг приносити до будинку більше грошей.
Та Наталка не дуже це цінувала. Їй було важко, фізично і морально. Мені важко було бачити її такою. Ще більше майбутнє почало мене лякати, коли виявилося, що вона при надії вдруге. Очі дружини говорили про все, але я точно знав, що разом ми все подолаємо.
Коли Назарчику виповнилося 4 роки, мені довелося взяти волю в кулак і усвідомити, що на своєму місці я зірок з неба не хапатиму і треба щось міняти. Щоб дружина почувалася комфортно у всіх планах. І щоб діти росли, не знаючи потреби. По місту моя зарплата була вищою за середню. Але я прагнув більшого.
І якраз в цей непростий період друг запропонував мені поїхати разом в Європу і попрацювати водіями-далекобійниками. Там і зарплати більші, і умови праці відрізняються разюче. Інша річ, що скаже дружина.
Після довгих вечірніх розмов, сліз і нерішучих обіймів Наталка все ж таки визнала мою правоту. Тим більше, що я домовився з її найкращою подругою, щоб вона іноді до нас приходила і допомагала Наталці з дітьми. Звичайно, не задарма, а за певну плату.
А потім з чистою совістю і невеликим вантажем на душі, я поїхав у з другом у Швецію. Там мені одразу видали житло, забезпечили всім необхідним і навіть дали абонемент у спортзал.
Мабуть, так тут борються з тим, щоб приїжджі чоловіки від нудьги не пустилися у всі тяжкі. Хоча я шкідливими звичками не наділений, але відмовлятися від приємних бонусів, звичайно, не став. Взявся за роботу і почав справно висилати гроші коханій та дітям.
Ми часто спілкувалися з родиною, розмовляли, ділилися враженнями. Але за рік такого життя мені стало по-справжньому нудно.
Знаєте, чим добре самотньому чоловікові в іншій країні? У нього ніхто не питає про життя на батьківщині. Усі живуть лише сьогоднішнім днем, моментом. У тому числі інші жінки. Тому я розпочав спілкування з ними. Без якихось почуттів, навіть особливих розмов. Просто швидкоплинні зв’язки, які ні до чого не зобов’язують.
Іноді це були місцеві дівчата, інколи ж і мої співвітчизниці. Я забував про них того ж дня вранці. У той же час свою функцію добувача я виконував навіть з надлишком.
Наталочка купила машину, зробила ремонт у квартирі. Не так, коли ви вдвох, з газетами на головах клеїти шпалери, а заплативши професійній бригаді, із прибиранням сміття. Так, як це роблять у цивілізованих країнах. У цьому плані я навіть сказав би, що задоволений собою.
Діти теж пішли вчитися в гарний заклад, тож свою долю бідняків і лоботрясів ми точно перехитрили. Єдиним, за що до мене можна було б причепитися, були зради.
Я думав про це навіть повертаючись додому. Просто думки в довгій дорозі якось самі проникали в голову і кололися там зсередини. Але що вдієш, це доросле життя.
Проблемою став лист до мене в соцмережу. Від колишньої подруги. Вона теж поверталася на батьківщину в Україну і вирішила, що було б непогано зустрітися нам і провести час разом. Раніше ж було добре. І це повідомлення якимось чином потрапило дружині на очі.
Сталася суперечка, довго-довго з’ясовували стосунки, я погодився з усім, що вона мені наговорила, я справді був неправий. Добре, хоч не було розмов про розлучення. Але тепер усі мої зроблені для родини справи, усі мої здобутки наче обнулялися.
Діти і так люблять маму більше, ніж мене. Я знову отримую стару, майже ту саму зарплату, що й до моєї поїздки. Звісно, якісь гроші лишилися, але це вже інше. Ми живемо, наче щось має статися, а я не знаю, що. І це досить сильно гнітить.
Дружина знову почала жалітися, що втомилася, що їй треба відпочити, і я починаю підозрювати недобре.
скажіть, хіба це справедливо? Хіба я не забезпечував свою сім’ю весь цей час? Хіба не на моїх плечах ми побудували буквально все, що зараз маємо?
Навіть не знаю, як бути далі. Почуваюся обділеним чоловіком і батьком. Невже треба було з самого початку не старатися, жити в бідності, зате біля спідниці дружини? Може, цього жінки від нас і хочуть, навіщо взагалі перенапружуватись і пнутися?
Що ви думаєте про мій випадок? Що чекає мене в сімейному житті?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
