Дружина після роботи зателефонувала і попросила заскочити в супермаркет. Я заїхав у свій улюблений магазин і взявся класти у кошик все по списку. Пройшовши до прилавку з овочами я помітив бабусю, але не так її, як її збентежений вираз обличчя. – Бабусю, можливо вам потрібна допомога? – З цієї будівлі я вийшов геть іншою людиною. В голові досі “літає” запитання: а що, коли я сам опинюсь в такій ситуації?
***
Вона стояла біля прилавка з овочами і, щось бурмотіла собі під ніс. Бабуся, років 80-ти, одягнена по моді 70-х. Сіре пальто, сивину закривала акуратна беретка, а в руках вона тримала авоську.
Я не розумів про що говорить бабуся, крізь шум, який зазвичай буває в магазинах, долинали лише уривки фраз. Але по її обличчю було зрозуміло, що вона чимось стурбована.
Я підійшов ближче, щоб підслухати її монолог.
– Дома зовсім не залишилося, картоплі. Як же я могла про це забути? Чому я не взяла більше грошей
Невтомно продовжувала лаяти себе бабуся.
Поруч стояли люди, але на неї ніхто не звертав уваги. Тільки зрідка кидали косі погляди.
Вона взяла невеликий пакет і поклала туди пару картоплин, ніби намагаючись оцінити, скільки це буде коштувати.
В її кошику вже лежали продукти: гречка, найдешевша тушонка і макарони. Вона поглядала в нього і явно вирішувала, що ж залишити, з цього достатку продуктів, на користь картоплі.
– Бабусю, вам купити картоплі, заговорив з нею я.
Вона подивилася на мене і відразу ж опустила свій погляд. Було видно, що їй не зручно. Мені здалося, що вона навіть здивувалася. Адже бабуся була впевнена, що її монолог ніхто не чув.
– Якщо тобі не складно, синку. Відповіла бабуся.
Вона дуже збентежилася. Їй було незручно просити, незручно опинитися в такій ситуації і дуже соромно від того, що відбувається.
Я набрав їй повний пакет картоплі і поніс його до каси. Бабуся ще залишилася біля прилавка з овочами, потім підійшла до черги, яку я вже зайняв. А в руках у неї було пару морквин.
– А можна ще пару морквин? Запитала бабуся.
Я мовчки забрав з її рук овочі і поклав на стрічку.
Куплені продукти я склав в її авоську і віддав в руки. У відповідь вона сказала “Дякую, синку”… це, напевно, була найщиріша подяка, яку можна почути тільки від близьких людей… але ж я, майже нічого не зробив… вартість ця покупка не перевищила й двісті гривень…
Додому я повертався не з почуттям гордості за свій вчинок, а з сумом. Вся ця ситуація змушує задуматися. А, що ж нас чекає там… в старості. Чи зможу я уникнути таких ситуацій? Хотілося б вірити, що все буде інакше.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
