Дружина “спустила” всю мою зарплату в “Чорну п’ятницю”. Я сказав Аллі повернути все і негайно, тому що світло і газ самі за себе не заплатять. Вже наступного дня в коридорі я застав стос коробок – на повернення. Але ситуація повернула в інше русло. Виявляється, у такому вчинку дружини винен я.
– Остапе, ти чуєш, що я тобі кажу? Це ж просто покупки, не кінець світу!
– Алло, це не покупки, це халепа! Ти спустила всю мою зарплату за один день! – слова зірвались із мене, як стріла, що ніяк не могла потрапити в ціль. Її обличчя було абсолютно безтурботним.
Вона розсміялася. Просто розсміялася, наче я щойно розповів анекдот.
– Ну що ти завівся, Остапе? У нас завжди все якось складається, хіба ні? От і тепер буде. Не перебільшуй.
Найгірше в цьому випадку – це не злість. Це безпорадність. Я стояв посеред нашої маленької кухні, дивився на купу коробок, що лежали під стіною, і не міг зрозуміти, як так сталося. Усі ці пакунки – як нагадування про мою невдачу.
Я працюю столяром. Робота важка, але, знаєте, чесна. Встаєш рано, цілий день ганяєшся за термінами, а ввечері повертаєшся додому з думкою про те, як завтра оплатиш рахунки. Тож коли я побачив, що на моєму банківському рахунку залишилося всього 300 гривень, це був ступор. На екрані красувалися витрати: модний бутик, кавоварка, нова сумочка… І все це у “Чорну п’ятницю”. Ніби ми мільйонери!
Того вечора Алла повернулася з покупками. Здавалося, вона задоволена собою.
– Ну як? Ти бачив, які знижки були? Я зекономила купу грошей!
– Алло, ти “економила” настільки, що тепер у нас нічим платити за світло! Ти розумієш? Світло! Газ! Продукти! Що це за нова сумочка? – я показав на одну з коробок.
– Це була нагода, яку не можна було втратити, – відповіла вона знизуючи плечима.
– Нагода? Ти розумієш, що ми сидітимемо в темряві через твою “нагоду”? Я цілий місяць працював, а ти витратила все за один день! – я більше не стримувався.
Вона закрилася в спальні, а я залишився сам зі своїми думками. Знаєте, це не вперше. Ще минулого місяця вона купила шкіряні туфлі за пів зарплати. А взимку – новий телевізор, бо “старий не в тренді”. І кожного разу я йшов на поступки, бо думав: ну добре, всі ми помиляємося. Але цього разу… цього разу вже занадто.
Наступного дня я вирішив серйозно поговорити. Постукав у двері спальні.
– Алло, нам треба поговорити.
Вона вийшла, трохи незадоволена, але все ж вийшла.
– Що ти ще хочеш? Я вже казала, що перебільшила. Але що мені тепер робити? Повернути все?
– Так, повернути. Інакше ми не виживемо, – сказав я твердо.
Вона мовчала. Потім, трохи злякано, запитала:
– А як ми будемо жити далі?
Це питання мене здивувало. Бо замість заперечення я почув тривогу. Можливо, вперше.
– Алло, ми мусимо змінити свої звички. Ми не можемо жити, як у кіно. Життя – це не постійний шопінг.
Її погляд змінився. Вона ніби щось зрозуміла, але не хотіла визнавати.
– Ти думаєш, я хочу всього цього? Я просто втомилася від постійної економії, від цього безкінечного рахункового марафону. Хочу хоч інколи відчувати себе нормальною людиною!
Мене ці слова збентежили. Чи вона справді почувається так погано в нашому житті? Можливо, я теж винен, що не бачив її боротьби? Але хіба це виправдовує таку безвідповідальність?
Ввечері я пішов до свого брата Івана. Розповів йому все, як на духу. Він слухав, киваючи головою.
– Остапе, а ти ніколи не думав, що їй просто важко? Не в грошах справа, а в емоціях. Вона, може, купує всі ці речі, бо відчуває себе невпевнено?
– Невпевнено? В чому?
– Ну, знаєш, зараз часи такі. Всі намагаються виглядати краще, ніж є насправді. Соцмережі, мода… може, вона просто хоче довести щось собі чи іншим?
Це мене зачепило. Може, Іван і правий. Алла завжди була енергійною, життєрадісною. А останнім часом я помітив, як вона мовчки дивиться в телефон, переглядаючи фото красивих людей у красивих місцях. Може, я щось пропустив?
Коли я повернувся додому, на мене чекала несподіванка. Усі коробки були складені в передпокої.
– Що це?
– Поверну, – тихо відповіла вона.
– Алло, я… не хотів…
– Ні, все добре. Я зрозуміла. Ти маєш рацію. Нам потрібно жити простіше, – сказала вона, але її голос був напружений.
Вона почала пакувати коробки, а я сидів і мовчки дивився. На душі було важко. Я відчував, що зробив правильно, але водночас щось було не так. Її очі, її жест… вони говорили більше, ніж слова.
Наступного дня я вирішив діяти інакше. Я запропонував Аллі сісти й поговорити. Сказав, що ми можемо разом скласти бюджет, щоб у неї теж було трохи грошей на те, чого вона хоче. Іноді нам важливо не тільки критикувати, але й розуміти, чому люди діють так, як діють.
Можливо, хтось із вас стикався з подібними проблемами? Як ви вирішували? Мені справді цікаво почути ваші історії.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
