Дружина умудриться зіпсувати навіть сирники з домашнього сиру. Я люблю її, але разом з моєю мамою ми маємо маленький секретик, який рятує, а якщо точніше, то рятував, бо правда таки випливла на поверхню.
Я сидів за кухонним столом, дивлячись на тарілку з тією, що мала бути улюбленим десертом. Сирники лежали там, як сірі, безформні грудки, які ніби намагалися втекти з форми. Запах був дивний – суміш паленого цукру й чогось, що нагадувало мокру губку.
Віталіна, моя дружина, стояла навпроти, з гордістю посміхаючись, ніби щойно виграла кулінарний конкурс. “Смачно, правда? Я додала трохи ванілі, як у бабусі!” – сказала вона, і її очі сяяли так щиро, що я не міг не посміхнутися у відповідь. Але всередині я подумав: “Господи, як же я це з’їм?”
Ми з Віталіною познайомилися три роки тому на одній з тих випадкових подій, які життя кидає на стежку, ніби камінці в калюжу. Я тоді працював інженером на невеликому заводі, а вона – дизайнеркою в агенції, де малювала логотипи для місцевих бізнесів. Зустріч сталася на корпоративі друзів: хтось із колег запросив обох, і ось ми опинилися поруч за барною стійкою. Вона сміялася над моїм невдалим жартом про лампи, а я зачарувався її русявим волоссям, що падало хвилями на плечі, і тими зеленими очима, які ніби ховали цілий океан ідей.
Ті перші місяці були як казка. Ми гуляли парками, де квіти цвіли яскравіше, ніж будь-коли, і розмовляли годинами про все на світі – від улюблених книг до мрій про подорожі. Віталіна мала дар робити звичайні речі особливими: з простої прогулянки вона робила пригоду, а з вечері вдома – романтичну вечерю при свічках. Я закохався в її енергію, в те, як вона танцювала під дощем, не турбуючись про мокре волосся, і в її сміх, що лунав як музика. Через пів року я зробив пропозицію – на тому ж місці, де ми зустрілися, з каблучкою, яку вибрав з допомогою сестри. Вона сказала “так” зі сльозами на очах, і ми обійнялися так міцно, ніби світ навколо зник.
Шлюб став природним кроком. Ми переїхали до її маленької квартири в центрі, де стіни були прикрашені її малюнками, а на кухні панував творчий безлад. Я обіцяв собі бути ідеальним чоловіком: допомагати по дому, підтримувати її в усьому. Віталіна, зі свого боку, взялася за готування. “Тепер ми разом, тож я буду годувати тебе, як короля!” – жартувала вона, надягаючи фартух з кумедними котиками. Я сміявся, думаючи, що це милі слова. Але реальність виявилася іншою.
Перший дзвіночок пролунав через тиждень після весілля. Віталіна вирішила приготувати мій улюблений борщ – червоний, густий, з сметаною зверху. Я повернувся додому втомлений після роботи, чекаючи аромату, що наповнить дім. Замість того почувся дивний запах, ніби хтось палив папір. На столі стояла каструля з рідиною, що більше скидалася на рожевий суп, а буряк плавав у ній шматками, як у калюжі. “Спробуй, коханий!” – підбадьорила вона. Я ковтнув – і відчув суміш солі, оцту й чогось металевого. Посміхнувшись крізь силу, я сказав: “Чудово, сонечко. Ти старалася, і це головне”. Вона обійняла мене, а я подумав: “Треба буде замовити піцу”.
З часом це стало закономірністю. Віталіна пробувала все: від запечених овочів, які перетворювалися на вугілля, до млинців, що рвалися на шматки, ніби папір. Вона вкладала душу – читала рецепти, міряла інгредієнти ложкою, – але результат завжди розчаровував. Я не хотів її образити. Віталіна була такою чутливою: її сльози після невдалого малюнка чи критики на роботі ламали мені серце. Тож я їв, хвалив і таємно викидав рештки в смітник, коли вона засинала. “Ти найкраща господиня”, – казав я, а сам думав про мамині пиріжки.
Моя мама, Ольга Петрівна, жила одна після того, як тато пішов три роки тому. Він був водієм далекобійником, і серце не витримало напруги. Мама трималася стійко: тримала городик, вишивала рушники, а головне – готувала так, ніби це мистецтво. Її кухня завжди пахла свіжим хлібом чи варениками з вишнями. Я часто заходив до неї, особливо по середах – той день, коли Віталіна ходила на курси малювання. “Синку, ти схуд, – казала мама, ставлячи миску з юшкою. – Приходь частіше, бо твоя дружина, певно, не встигає”. Я сміявся, але в глибині душі відчував провину.
Одного разу, після особливо невдалого вечора з “спеціальним” курячим шашликом, який більше нагадував гумові чоботи, я не витримав. “Мамо, – сказав я по телефону, – чи не можна до тебе заскочити? Тільки не кажи Віталіні”. Вона зітхнула, але погодилася. Так почався наш секретик. Кожної середи я приходив до мами, їв до відвалу, розповідав про роботу, а вона ділилася спогадами про тата. “Богдане, ти ж любиш її, – казала мама, наливаючи чай. – Але правда – то ключ до щастя. Скажи їй про це”. Я хитав головою: “Не хочу, щоб вона плакала. Краще так, ніж сльози”.
Секретик тримався місяць. Віталіна не підозрювала нічого: я повертався додому з “прогулянки з друзями”, пахнучи свіжим хлібом, і обіймав її міцніше. Ми дивилися фільми, гуляли ввечері, і все здавалося ідеальним. Але доля має звичку кидати сюрпризи. Того фатального дня Віталіна вирішила зробити мені приємність. Вона закінчила малювання раніше й подумала: “А якщо здивувати Богдана? Піду до його мами, заберу ті вареники, про які він розповідав”. Мама не чекала гостей, а я якраз сидів за столом, жуючи котлети з картоплею.
Двері відчинилися тихо, але Віталіна почула мій голос: “Мамо, твої котлети – то рай! А Віталіна… ну, ти знаєш, вона старається, але ті її сирники… Брр, як гума”. Слова повисли в повітрі, як дим від каструлі. Я обернувся – і побачив її в дверях: обличчя бліде, очі повні сліз. “То ти… ти не їси мою їжу? – прошепотіла вона. – Ти ходиш сюди, а мені брешеш?” Мама вскочила, намагаючись щось сказати, але Віталіна вже розвернулася й побігла геть. Я кинувся слідом, серце калатало, як барабан.
Догнав її на лавці біля будинку. Вона сиділа, ховаючи обличчя в долонях, плечі тремтіли. “Віталіно, сонечко, вибач, – сказав я, сідаючи поруч. – Я не хотів образити. Ти така чарівна, така талановита в усьому – малюєш, як бог, танцюєш граціозно, робиш мене щасливим. А готування… це ж не головне. Я просто не міг сказати, бо люблю тебе занадто сильно”. Вона підняла голову, очі червоні: “Але ти сміявся з мене. З моєї їжі. Я старалася для тебе, а ти… секретик з мамою”. Я обійняв її, шепочучи: “Це не сміх. Це страх втратити твою посмішку. Мама теж винна – вона мовчала, бо розуміє”.
Ми просиділи так годину, розмовляючи по душах. Віталіна розповідала про своє дитинство: як мама працювала на двох роботах, а вона вчилася готувати з книг, але завжди щось йшло не так. “Я хотіла бути ідеальною дружиною, – зізналася вона. – Але, мабуть, не вийшло”. Я стискав її руку: “Ти вже ідеальна. А сирники… ну, ми їх удосконалимо разом”. Мама вийшла з пакетом вареників, сіла з нами й сказала: “Доню, приходь до мене вчитися. Я навчу тебе всіх хитрощів. А ти, сину, більше не бреши”. Віталіна всміхнулася крізь сльози: “Добре. Але тільки якщо Богдан теж буде вчитися. Бо я не хочу, щоб він голодував”.
З того дня все змінилося. Ми почали ходити до мами по середах удвох. Спочатку Віталіна соромилася: стояла осторонь, дивлячись, як мама місить тісто. Але Ольга Петрівна мала дар учителя – терплячого й доброго. “Дивися, доню, борошно не сиплеш одразу, а просіюєш, – пояснювала вона. – А сир – свіжий, не з пачки”. Я стояв поруч, намагаючись резати овочі рівно. Віталіна сміялася: “Оце ти вмієш – зіпсувати просте!” Ми жартували, розповідали анекдоти, і кухня наповнювалася не тільки ароматом, а й теплом.
Перший успіх стався з сирниками. Віталіна замісила тісто сама, додала трохи цедри лимона, як радила мама, і посмажила на вершковому маслі. Коли ми сіли їсти, я відкусив шматок – і застиг. Вони були золотисті, пухкі, з хрусткою скоринкою, а начинка танула в роті. “Віталіно, це шедевр!” – вигукнув я. Вона почервоніла: “Справді? Не брешеш?” Мама кивнула: “Справді, доню. Ти маєш талант – тільки практика”. З того вечора ми експериментували: борщ з секретом (мама додавала корінь петрушки), вареники з грибами, навіть торт на день народження Віталіни, де я кремив крем, а вона малювала глазур’ю квіти.
Ці уроки зблизили нас ще більше. Раніше ми жили поруч, але тепер ділили секрети й сміх. Віталіна розквітла: її малюнки стали яскравішими, а на роботі хвалили за нові ідеї. Я ж навчився цінувати прості моменти – як ми миємо посуд удвох, плескаючи водою, чи як вона годує мене ложкою, жартуючи: “Тепер ти мій дегустатор”. Мама стала частиною нашої родини: ми запрошували її на вечері, де Віталіна демонструвала “дива”. “Ви – моя сім’я, – казала вона. – Без вас би не впоралася”.
Але не все було гладко. Було й так, що Віталіна пересолила суп, і ми сміялися до сліз, замовляючи суші. Чи коли я спалив пиріжки, і мама хитро казала: “Синку, ти для цього не народжений”. Ці дрібниці робили нас сильнішими. Я зрозумів: любов – не в ідеальних котлетах, а в бажанні вчитися разом. Віталіна стала впевненіша, а я – чесніший. Секретик зник, але залишив по собі тепло.
Тепер, коли ми сидимо за столом, і Віталіна ставить страву, я дивлюся на неї з гордістю. “Смачно?” – питає вона. “Найкраще”, – відповідаю я. І це правда. Бо за цією тарілкою – наша історія, повна любові, помилок і перемог.
А ви, друзі, як би вчинили? Сказали б правду одразу, чи тримали б секретик, щоб зберегти посмішку коханої людини?
