Історія ця бере свій початок з тих часів, коли про мобільні телефони ніхто й не чув, та що казати, навіть звичайні стаціонарні телефони були далеко не у всіх.
Дружина в ті вихідні в село до мами поїхала, а я вдома один залишився. І ось, вже ввечері, задзвонив дзвінок. Танька, подруга дружини намалювалася, причому, судячи з вигляду, така… веселенька вже.
— Ірка твоя дома?
– Нема – відповідаю – маму поїхала провідати.
– Та ти що, ну й не повело! А я тут у ваших сусідів на дні народження була, посвяткували трохи, дай, думаю, до вас заскочу, якщо вже поруч.
— Так, заходь – кажу – може кави, чаю?
Та чуть подумала:
– Та, ні – каже – поїду, пізно вже, потім до неї на роботу зайду. Дай я краще подзвоню, щоб мій зустрів…
А телефон, треба сказати, у нас в глибині коридору стояв, звичайний, природно, дисковий.
— Дзвони – кажу — Тань, звичайно, ось телефон.
А вона мені:
– Ой, ні, не хочеться роззуватися, ти дай мені його, я звідси задзвоню.
Ну, беру телефон, але до неї трохи він не дотягнув.
Та тоді прямо там на мої коліна падає, (вона дівка, треба сказати, така, безпосередня), до телефону дотягується і номер набирає.
Ну, подзвонила і пішла собі з богом. Я своїй Ірині нічого й не розказував. Та що тут казати…
А через пару днів, приходить моя Іра з роботи. Зла, заплакана. До мене одразу ж з кулаками накинулася, обізвала бабніком. Я взагалі нічого не розуміючи, біжу за нею в спальню, а та сидить і реве не своїм голосом.
І каже: “Як ти міг, з моєю Танькою шури-мури закрутити. Вона мені подзвонила на роботу і все розповіла, що їй дуже незручно, що вона в тебе на колінах сиділа”. Тут то до мене й дойшло в чому справа. Я все розказав, як було. Ірка звичайно заспокоїлась, повірила, але сказала, що тепер я не “відмазаюсь” від роботи в селі, самого вона мене вже не залишить дома. Мало хто, ще до нас зайде і подзвонити попроситься.
Ось така історія у мене вийшла…
Передрук без посилання на ibilingua суворо заборонений!
Фото ілюстративне – www.syl.ru
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
