Ноги самі вивели Надію зарослою стежиною до нього. Вона думала, що вже й не зможе дійти, а воно он як, змогла… Мабуть, хотіла зустрітися дуже, хоч тут. “Здрастуй, Федю!.. Я скоро до тебе…”
…В неї була донька від сонечка, так говорила вона всім знайомим. Нащо їм було знати, що в неї, 40-річної, дитина від одруженого чоловіка, який обрав родину, а не її?
Перебивалася кілька років, як могла, діти старші допомагали від першого шлюбу.
А потім зустріла Федора.
Тільки йому, крім старшої доньки (навіть дорослому сину не зізналася, як воно було насправді), і розповіла правду.
Федір забрав їх обох, Надію і трирічну Оленку, у своє чернігівське село серед сосон і берез.
Оленці там був рай.
А от Наді, попри те, що з чоловіком і любили одне одного, було важко в селі. Вона звикла вчителювати в школі, а тут – 4 корови, свині, птиця, 100 гектарів землі… А намагалася тягти.
І тільки від одного Надії гірко було: помітила тут, в селі, що, як і більшість мужиків, і її Федір любив до пляшки докластися.
Часто з роботи добре на підпитку приходив, та й дома мав завжди, що налити в чарчину на обід чи по вечері. Сам той продукт робив, ще в матері покійної навчився. Такі сільські традиції були.
Але й хорошого чимало було. Походи в ліси, до синьоокої Десни… Картопля, сало, молода кукуруза на вогнищі; збирання грибів… Любив Федір свою чернігівську природу, показував її красу своїм жінкам, дорослій і маленькій. Назавжди закохав їх обох у свою землю, особливо Оленку, бо її маленьке серце відкривалося всьому, що бачила навкруги.
Оленці 6 виповнилося, коли розпався союз, в селі зовсім тяжко з роботою стало.
І покликала Надію з родиною до себе на далекий Донбас старша дочка. Пообіцяла, що там для мами і її чоловіка робота знайдеться.
Поїхали. Облаштувалися у найманій хаті. Працювали обоє, Оленка до школи пішла. Федір і тут пив, але Надія майже змирилася: любила, та й знала, що такого, кого прийме її серце і хто прийме її з донькою, хто любитиме Оленку як рідну, більше не зустріне.
Прожили у Донбаському райцентрі кілька років, як захворіла на Чернігівщині Федорова тітка, яка крім нього рідні більше не мала.
– Поїхали зі мною! Доглянемо разом тітку Клаву, хата її нам залишиться, та й мою покинуту відремонтуємо. Знову заживімо в нашому селі, у своєму житлі. А то туз завжди по квартирах тинятимемося, бо як на своє майже пенсіонерам заробити? – сказав тоді Федір.
Надія згадала село, тяжку працю, безробіття, яке там панувало, постійні посиденьки Федора з сусідами-мужиками за пляшкою…
І побоялася вертатися. Що там, в глушині, чекає Оленку?..
Лишилася у Донбаському райцентрі з донечкою, у найманому будиночку.
Тільки підтримка старшої дочки і була їй опорою. Ще син, який заїхав далеко, іноді фінансово допомагав.
З Федором листувалися, не було тоді ще телефонів, іноді додзвонювалися з телеграфу.
А потім посварилися в листах…
Федір все звав приїхати, допомогти йому у продажу тітчиної хати, щоб потім повернутися разом з грошима на Донеччину.
А Надія не їхала. Бо терміни такої поїздки – непередбачуваний, треба було йти з роботи, залишати старшій доньці Оленку, або відривати її від навчання і брати з собою…
Перестали листувалися, а потім Надія з чогось надумала собі, що мужик з «золотими» руками, які попри слабкість до міцного, мав чоловік, ніколи в селі сам не залишиться, що вже давно прийшла до нього якась молодиця, варить борщі, порається по господарству, садить картоплю…
…Коли Оленка у 21 вийшла заміж, Надія перейшла жити до старшої доньки, яка мала великий будинок.
За всі роки Надія з Оленкою часто згадували Федора. Як він там?..
Але відновити зв’язок Надія не намагалася. Вкорінилася в ній та думка, що Федір не сам.
Оленка часто в душі думала про тата, бо іншого ж не знала.
А коли чекала дитинку, взяла і подзвонила зі свого мобільного в довідкову службу райцентру, за 5 кілометрів від якого було село її дитинства.
В довідковій їй швидко дали номер стаціонарного телефону Федора, який вони з мамою давно загубили.
– Тату… Привіт, тату… Це я, Оленка! Ти пам’ятаєш нас?..
– Я тільки тим і жив 10 років – думкою про вас…
…Надія поїхала до Федора зустрічати Новий, 2009, рік. Залишилася жити з ним в селі.
До дітей їздила в гості на Донбас, і з чоловіком приїздила раз. Оленка кілька разів сама і з родиною відвідала свій Чернігівський дитячий рай…
А потім Надія почала хворіти. Все-таки життя у важких сільських умовах, без побутових зручностей…
Гірше за все – стрімко впав зір. Потрібна була хороша операція, бажано в столиці, а потім постійна підтримка, періодичне лікування в лікарні.
Вирішили Оленка зі старшою сестрою забрати їх ближче до себе, обох. Брат допоміг грошима – купили для них невеличкий будиночок.
Спочатку Надія приїхала сама, зробили їй операцію. Приїхав Федір, але поки що – в гості, бо так ще й не влаштовані всі справи з тими сільськими хатами в нього були. Але підключився син від першого Федорового шлюбу, все повинне було наче влаштуватися найближчим часом.
Відсвяткували 70-річчя Надії в новій оселі, і поїхав Федір на Чернігівщину свою, по речі, щоб повернутися…
Розгорнулися стрімко події 2014-го року, припинилося залізничне сполучення Донбасу з іншими містами України.
В обох вже – ні сил, ні здоров’я не було їхати одне до одного манівцями… Тільки й лишилося – зідзвонюватися…
В кінці 2017-го Федір перестав відповідати на дзвінки Надії.
Навесні 2018-го робочі журналістські справи занесли Оленку у Чернігів. До села – 2 години дороги…
Набрала з Чернігова його номер: гудки… Слабко так у слухавці:
– Оленко? Ти? Де ти?
– В Чернігові. Ти добре почуваєшся?.. Захворів?.. Ввечері до тебе заїду. Що привезти?..
…Вона застала його. Потримала за руку. Він був при повній свідомості. Але дивився в той, вже інший світ, Богові в очі…
Через дві ночі відлетів за межу.
Надія встигла зателефонувати за день – він взяв слухавку, щось сказав затихаючим голосом…
Після того Надія злягла на кілька тижнів. Але діти й онуки все ж підняли.
У 2019-му Оленка вже зі своїм другим чоловіком привезли Надію з Донбасу у Чернігівське село. Вона й не сподівалася, що витримає ті кілометри…
Витримала.
Повільні ноги самі вивели Надію зарослою стежиною до нього. Вона думала, що вже й не зможе дійти, а воно он як, змогла…
Мабуть, хотіла зустрітися дуже, хоч тут.
“Здрастуй, Федю!.. Я скоро до тебе… Мені добре з дітьми й онуками, але… Але без тебе повітря не вистачає… Я ж нікого в житті більше не любила, крім тебе… І завжди любитиму. Прости, що не змогла вберегти нас від всіх розлук… Чекай…”
Їхала з дітьми назад, до свого будиночку на Донбасі. Знала: мине ще трохи часу – і зустрінуться… Там, у Бога. Знала, що Федір її почув.
Автор – Альона (Оленка) Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на сайт Ibilingua.com. заборонено.
Фото – ілюстративне, з відкритиз джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
