Моя вся родина і мої предки – з приазовських греків. Я народилася і прожила все життя в селищі, недалеко від Маріуполя. Там вийшла заміж, народила двох дітей.
Дочка Катерина ще 20 років тому виїхала на історичну батьківщину – жити й працювати в Грецію. Там зустріла свою долю і лишилася, у неї двоє дітей.
Син Микола залишився біля нас, працював, як і його батько все життя, в Маріуполі на металургійному комбінаті. Жив син з родиною в нашому ж селищі, ми їм віддали хату чоловікових батьків, допомогли зробити ремонт. Я працювала в селищній раді, і з чоловіком разом заробляли непогано.
Разом з дітьми ми їздили постійно на наше море, а ще – в Крим, Одесу, Карпати, Київ. Коли діти стали дорослими, ми щороку їздили до дочки в Грецію. Але все то було раніше.
Ми ніколи не підтримували якісь місцеві проросійські течії. Ми бачили різні куточки нашої України, бо в чоловіка рідний старший брат жив на Волині, ми там час від часу бували і нам дуже подобалося. Потім Вадима не стало, але ми підтримували спілкування з його дружиною і дітьми. Вони кликали нас до себе, коли напала Росія, дочка теж звала в Грецію, але син з родиною обрали Київ.
Я нікуди не хотіла, адже у перші дні вторгнення не стало мого чоловіка, поховали мого любого Кирила у дворі – не було тоді іншої можливості. Але діти наполягли і забрали мене з собою, коли вирішили виїжджати.
Ми подолали, як і тисячі інших людей, дуже страшний і важкий шлях. Але Бог захистив, все обійшлося, вирвалися.
Спочатку тулилися по гуртожиткам. Син з невісткою роботу шукали, дітей влаштовували. Зараз живу з дітьми під Києвом, їм дали півтора року тому хороше безкоштовне житло в новобудові, адже у них троє дітей. квартира велика, у кожного своя кімната, навіть у мене.
Але мені не затишно. Я не дома. Дуже хочу в своє селище біля Маріуполя. Ніхто мене не розуміє – ні близькі, ні друзі, ні сусіди на вулиці. Адже, мовляв. діти й онуки поруч, вільна Україна навкруг. воно то. може й так, та якби ж я була молодша і легше адаптувалася до нового, до незвичних умов життя, пейзажів, людей. Але мені все це важко дається.
Зовсім не дається. щиро кажучи. Я хочу додому, мій дім цілий. Там мій песик і кицька, коза і кури. За ними доглядає сусідка Валентина, моя багаторічна подруга.
І речі. Ви не уявляєте, як багато значать речі. Речі. які оточували тебе все життя, з дитинства деякі ще. Там все зроблено нашими з Кирилом руками – сараї, полички, альтанка у дворі, паркан, нами посаджений садок і виноград. Там у домі мої книги, мої в’язані гачком скатертини й серветки на столах – все вціліло.
Там чоловік у дворі лежить. Моє місце – біля мого Кирила. Насаджу весною навколо горбочка квітів, доглядатиму їх і чоловіка, говоритиму з ним. Питимемо з Валентиною вечорами чай в садку і робитимемо сок з винограду. Більше мені, щоб дожити свого віку, й не треба.
На Новий рік вже буду вдома.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
