fbpx

Дуже жалкую, що забрала маму з України до себе в Париж. Як жити з мамою в чужій країні, та ще й при тому, що в тебе немає часу ні на що, крім роботи? Я вже потихеньку божеволію, але зовсім не знаю, що робити. Помітив дива у моїй поведінці. Минулого літа мама опиняється у моєму будинку. Я беру два дні вихідних і ми проводимо час разом. Сонце, басейн, купа гарної їжі

Допоможіть мені порадою, люди добрі. Як жити з мамою в чужій країні, та ще й при тому, що в тебе немає часу ні на що, крім роботи? Я вже потихеньку божеволію, але зовсім не знаю, що робити. Навіть чоловік помітив дива у моїй поведінці, а йому зазвичай на подібні дрібниці зовсім начхати.

Трохи розповім про себе. Вийшла заміж у 27 років. У 30 років ми з чоловіком переїжджаємо у Францію на постійне проживання. Обидва облаштовуємось, знаходимо роботу, звикаємо до незнайомої обстановки, людей.

У принципі все у нас виходить. Я стаю менеджером у мережевому ресторані. Чоловік, як і на батьківщині, йде до автомеханіки. Минає 5 років.

На цей час мамі виповнюється вже 63 роки. Я дуже її люблю та ціную. Але після недавнього відходу батька та з цими подіями в Україні їй стає гірше. Гірше у моральному плані. Зрозумійте мене правильно: мама – доросла жінка, але з батьком у неї був особливий зв’язок. Справжніх друзів вона не завела або я про них нічого не знаю. Тому людині у її віці бути на самоті стає ще важче. Навіть вийти прогулятися просто нема з ким.

І ось, я пропоную їй приїхати до нас, трохи пожити. Вона погоджується, не без проблем ми оформляємо всі документи, і, нарешті, минулого літа мама опиняється у моєму будинку. Я беру два дні вихідних і ми проводимо час разом. Сонце, басейн, купа гарної їжі. Чому б і ні? Мама відразу ж акліматизується, і начебто все має бути добре.

Але потім почалося те, про що я говорила з самого початку. Мені треба було повертатись на роботу, а маму залишити саму. Французької мови вона не знає, машиною керувати не вміє. Навіть щоб підключитися до Інтернету, я маю бути вдома.

І що їй лишається робити? У мене біля басейну навіть грядку ніяку не організуєш. Виходить, в’язниця для мами у якомусь сенсі.

Мама також не йшла назустріч. Знайомитись з кимось новим вона не хоче. Навіть якщо людина – вихідець із колишніх радянських країн. Після роботи я вже нікуди не хотіла ходити, та й живемо ми за містом.

Півгодини їхати машиною, щоб хвилин сорок побути в якомусь місцевому ресторанчику, нехай і непоганому? А потім добиратися назад, щоби заснути без задніх ніг? Я вже й сама не в тому віці.

Чоловік замість того, щоб допомогти нам, повністю абстрагувався. Він був привітний з моєю мамою, але не більше. Як зранку йшов на роботу, так пізно ввечері повертався. Йому пощастило, робота йому до душі, колектив подобався, мову він знав ще до переїзду. КСловом, мій чоловік дуже добре влаштувався.

Колега порадила мені відправити маму до будинку для людей похилого віку. Але, по-перше, це не наш метод. А по-друге, мама ще не така стара. Вона могла б і мене підміняти на роботі, якби мову знала і енергії було більше. Але що тепер робити? Віддати її чужим людям я не можу. Це не обговорюється.

Мамі жити тут потрібно щонайменше рік. Не питайте чому. Просто треба, і все. Якось цей час потрібно спробувати прожити. При цьому обом по можливості не збожеволівши. Дорогі мої, якщо ви маєте якісь думки, я б їх із задоволенням вислухала. Бо в мене ідей немає, а чоловік ніяк не допомагає.

Буває, у житті всяке трапляється. Це правда. Але рідну маму я кривдити не збираюся. Не для того вона мене народжувала і виховувала, щоб я після цього її зрадила. Так люди не роблять. І моє рішення щодо цього – кремінь.

Єдине, що хочу – якось покращити її і своє життя, зняти цю напругу, що зростає між нами усіма.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, ibilingua.com.

You cannot copy content of this page